Читати книгу - "Королівство жахів"

жінкою слабкою чи егоїстичною, не змогла заспокоїти дитину й припинила свої зусилля. Вона вирішила врятувати себе. Либонь, вона тепер перебуває в безпеці, залишивши свою дитину качатися посеред бляшанок від содової води та гамбургерових обгорток, і Джоан відчула справжню ненависть до неї. Її руки знову потяглися до металевого смітника, але чому вона не доторкнулася до дитини?

Лінкольн знову потягнув її за спідницю.

Вона не могла відвести очей від немовляти. Це не така вже жахлива схованка, якщо не думати про сміття. Якщо забути про той факт, що жінка фактично викинула свою дитину, то це дуже вдале місце для того, щоб сховати її. Лежачи під самими гучномовцями, дитина могла репетувати як завгодно голосно — це дівчинка чи хлопчик? Звичайно, їй не слід думати про неї як про «воно» — та незалежно від цього воно може скиглити так гучно, як йому хочеться, й ніхто його не почує. А дитя, звичайно, верещатиме, бо воно саме-одне, й налякане, й, мабуть, голодне, і немає лагідного тепла там, де має бути тіло його матері, й діти не можуть не звертати уваги на запах, і воно нюхатиме незвичне й смердюче повітря наповненого смітника. Але звук дитячого плачу тут заглушений, а смітник — це геть негодяще ліжко з високими стінками для немовляти, де йому не має місця, щоб вільно повзати.

Але в ній можуть бути пацюки або таргани, що залізуть дитині в очі або в рот. Таргани. У цьому смітникові небезпечно. Адже це смітник. Лінкольн спроможний іти, а ця дитина не важитиме нічого. Вона змогла б понести їх обох, хоч і недовго.

Музика з диска відлунювала в її мозку.

Вона нахилилася, простягла руку й доторкнулася нею до личка дитини, червонястого навіть у місячному світлі. Шкіра в неї така м’якенька, як вона й думала. Дитина не перестала плакати. Вона обернула свій ротик до Джоан і вхопила її за великий палець, який вона дала їй посмоктати. Біля її личка лежала обгортка для цукерок, Джоан відкинула її геть. Немовля дриґнуло ніжкою, і вона побачила якусь річ під її білим, м’яким стегенцем. Засунувши туди руку, вона знайшла соску.

Джоан обтерла соску об свою руку й запропонувала її немовляті, й вона пригадує, як маленький ротик утворив досконалу літеру О, й дитя задоволено чмокнуло, прийнявши соску.

Воно посмоктало її двічі, а потім виплюнуло й заверещало. Джоан уже відчула його вагу на згині своєї руки.

Лінкольн не перестав тягти її за спідницю. Вона подивилася вниз, і він підтягнув її ближче до себе.

— Ти, здається, сказала, — закричав він їй у вухо, — що нам не слід відвертати уваги на речі, які не мають ваги.

Джоан рвучко випросталася, розглядаючись навколо. Вона зрозуміла, що освітлена — та сама пляма світла, яка падала на дитину, падала і на її руки. Вона випустила руку Лінкольна. Це вперше вона цілком від’єдналася від нього, відколи вони вибралися з оселі дикобраза. Й вона не дивилася на нього. Якби він пішов геть, вона цього не помітила б. Якби чоловіки з рушницями були тут із наведеною на них зброєю, вона б їх не побачила.

Бо вона не дивилася.

Дитина все ще скиглить.

Вона присіла, знову опинившись у затінку й обнявши рукою сина.

— Так, — сказала вона йому. — Ти маєш рацію.

Вона мусила діяти швидко. Інакше вона діяти не могла. Вона стояла, намагаючись триматися якомога нижче, й знову погладила голівку немовляти. Притулила свій великий палець йому до рота й дала йому посмоктати з нього — зубів у малюка ще не було — а потім знову встромила йому в ротика соску. І швидко відвернулася, бажаючи вірити, що цього разу малюк її триматиме. Потім нахилилася, щоб підняти накривку металевого смітника.

Вона поклала її на місце. Це вийшло не так швидко, як вона думала — треба було прилаштувати щільно краї, і весь час, доки це робила, вона відверталася й дивилася кудись у темряву. Протягом якоїсь миті дитина ворушилася внизу під нею, а потім перестала ворушитися, й вона бачила перед собою лише темний обрис металевого смітника.

— Ходімо, — сказала вона Лінкольну.

Вона знову присіла, ступивши кілька кроків, і музика стала трохи тихшою, не гупаючи їй у голову. Ще один крок, і ще крок, і вона лише переступала їх, нічого не відчуваючи.

Їй треба лише вберегти свого сина.

— Що там було? — запитав Лінкольн, притиснувшись обличчям до її волосся.

— Нічого, — відповіла вона.

Вона знає, він ще хотів поговорити й не хотів, щоб вони йшли, але вона прискорила ходу, залишаючи позаду сміттєвий бак. Музика стала гучнішою. Електрична гітара зазвучала в екстазі, й листя з дерев, жовте навіть у темряві, почало сипатися на траву їм під ноги. Коли вони дійшли до розлогого дерева біля вольєра черепах, то перебігли через затінений бетон, тримаючись за руки, а потім вона стала навколішки біля низенького паркану, щоб відпочити й знову обдумати ситуацію. До автоматів із перекускою залишилося кілька кроків, майже невидимих під гіллям бамбука, але вона бачила, як світилися електричні лампочки на стовпах, що освітлювали червоні й білі смуги внизу.

Ще кілька кроків. Вона опустила руку до своєї сумочки, засунувши пальці в її бічну кишеню. Вона притиснула свою візитну карточку до долоні й затулила її пальцями.

— Які крекери вони мають? — запитав Лінкольн.

— Мабуть, із сиром, — сказала вона. Вона невідь-чого розгнівалася, що він знову згадав про крекери. — Говори пошепки.

— Я хочу сиру.

Вона відчула, як його хода сповільнилася, наче риболовна жилка, яка поринає під воду. Її стегно доторкнулося до бамбукового паркану, який відгороджував автомати з перекусками.

Ще десять або дванадцять кроків, і вона зможе нагодувати його.

— Я не хочу арахісового масла, — сказав він. — Я хочу крекера з сиром. Якщо вони не зробили сандвічі з арахісовим маслом, які любить тато.

— Тихше, — сердито прошепотіла вона.

Не можна допустити, щоб він накликав на них постріли через арахісове масло на цьому етапі їхнього шляху, й невже він не розуміє, щó вона зробила для нього? Звичайно, не розуміє, Богу дякувати. Але вона не може сперечатися з ним через крекери.

— Там, напевно, буде сир, — сказала вона заспокійливим голосом.

— Пообіцяй мені, — відповів він.

Сльози набігли їй на очі — вона помилялася. Почуття, яке вона намагалася стримувати, не було гнівом. Її рука легенько прилипла до його руки, вона не згадуватиме про солодку масу, якою була вимащена накривка смітника. Коли він спіткнувся, притискаючись до неї, то заскиглив і загарчав, наче вона намагалася