Читати книгу - "Вигнанець і навчена відьма"

— Сава каже — більшість людей дременули з маєтку. Послав одного робітника в Соколівку по допомогу. Нема ані його, ані підмоги. Можете тут стояти, це вже нічого не змінить.

— Вас зрадили.

— Зраджують тих, кого люблять. Друзі зраджують. Ви, Платоне Яковичу, маєте знати це краще за мене. У мене немає друзів.

— А Сава...

— Хіба що. Та він, радше, відданий сторожовий собака. Здається, вчора казала вам.

— Говорили. Про собачу відданість.

— Хай пробачить мені таке порівняння.

— Нічого образливого.

Олеся нарешті повернула до нього голову, і в очах він побачив порожнечу.

— Пане Чечель, друг — не той, хто віддано дивиться на тебе, готовий лизати руки й крутить хвостом. Писаренки служать нашій родині років сто. Це звичка. Дбаючи про нас, вони дбають про власний добробут.

— Не ображайте Саву Гнатовича. Щось мені підказує — він життя за вас покладе.

— Так пес кидається на злодіїв, що зазіхають на хазяйське майно, — зітхнула вона. — Сава звик тут бути. Соколівка, цей маєток — його життя. Життя його батьків, діда, прадіда. Він виріс тут, вважає маєток частиною себе. До дружби це не має жодного стосунку.

— Цікаво. Що ж тоді, по-вашому, дружба?

Замість відповіді Олеся раптом кивнула перед собою, потім — розплела руки, витягнула правицю.

Аж тепер Чечель побачив передвісників бурі.

Алеєю між рядами акацій сунули вози.

Зі свого місця Платон не міг їх порахувати. Здавалося, за першим рухалася величезна армія. Та щойно провідник ще трохи вирвався вперед, стало видно: за ним слідує ще три. Кожен грізно їжачився вилами, де-не-де виднілися жердини з загостреними краями. Процесія сунула мовчки, і від того видовище ставало ще більш моторошним.

Чечель уже мав сумнівне щастя бачити подібне.

Коли шість років тому вибухнула революція, без стихійних бунтів не обходилося. Того літа, яке пригадалося, він гостював у товариша під Одесою на дачі, яку винайняли його батьки. Якось уночі їх розбудили крики — селяни, підбурені агітаторами, похапали у дворах реманент і погнали палити панське добро. Будинок, у якому гостював Платон, був неподалік, і вони з товаришем устигли познайомитися з мешканцями маєтку. Родина виявилася прогресивною, доволі ліберальною за поглядами, і часом Чечелю хотілося закликати їх висловлюватися про політику й культуру обережніше. Нічого поганого тамтешнім селянам ті люди ніколи не робили. Ба більше: старша дочка влітку виявила добру волю і вирішила навчити всіх охочих читати й писати. Але їх усе одно погромили і спалили маєток — будинок спалахнув, мов сухий сніп соломи, і заграва зробила задушну південну ніч іще світлішою.

Платон коротко й міцно стиснув Олесине плече.

Нічого більше не говорив — слова зайві, усе видно без них.

Збігши з ґанку, Чечель швидко перетнув двір, посеред якого вже височів прикажчик, звично примостивши дуло рушниці на зламі лівої руки. Жінки й дівчата, що служили в маєтку, розбіглися від гріха, хоч у декого цікавість перемогла переляк — із сараю визирало кілька жіночих облич. Чоловіки гуртувалися окремо, намагаючись триматися так, аби за першої ж зручної нагоди дременути. Хоч Писаренко озброїв кого вилами, кого сокирами, армія не виглядала войовниче. Але велетень тримався так, ніби справді міг покластися на своїх воїнів у відповідальний момент.

Платон знав такий тип людей.

Ні на що не сподіваючись, покладаючись лише на себе, вони все ж мали надію заразити всіх довкола власним прикладом.

Ставши біля прикажчика, Чечель витягнув з-за пояса револьвер.

Великим пальцем звів курок.

Писаренко скосував на нього. Мовчки перехопив рушницю напереваги.

Два дула дивилися на зачинені ворота.

Перший віз зупинився по той бік, майже впритул. Інші стали за ним, візники розмістили їх півколом, закриваючи шлях до відступу й розтягуючись по фронту. Нападники не квапилися злазити, явно чекаючи команди. Розділені брамою, всі стояли хвилин п’ять, не більше. Нарешті з головного возу зістрибнув чоловік з коротким тулубом, кривуватими ногами, але довгими, як у орангутанга, і напевне такими ж сильними руками. Посунувши картуза на потилицю й підтягнувши штани, він ступив крок до воріт, взявся обіруч за ґрати, труснув.

— Савку, відчиняй! Все одно вивалимо, сучий сину!

— Хто там гавкає?! Чи не Грицько Кушнірук? — пробасив Писаренко. — Ти, убогий, уже залатав репані штани? Так іди, поклади латку! Я з дрантям не балакаю!

— Люди не до тебе прийшли! Зараз будемо відьму твою навчати розуму!

— А скільки з тобою розумних прибігло, Грицю? Чи ти, може, сам грамоти знаєш?

— Я, Савку, знаю все, що треба знати! Не тягни, відійди від гріха! Тебе нам не треба!

— От же щастя! — гаркнув прикажчик. — Як мене не треба — на біса прийшли? Гайда назад, до баб під спідниці! Не хочете — чорт із вами, чекайте! Зараз із Соколівки сюди народ прийде, з ним говоріть.

— Ніхто сюди не прийде!

Жіночий голос. Дзвінкий, ось-ось зірветься на істерику, мов норовливий кінь з поводу. Як понесе — тікай, рятуйся, хто як може.

Поруч із Грицьком стала худа селянка в очіпку. Навіть похмурі сутінки дозволяли роздивитися її. Хоч глядіти там особливо не було на що. Крикливиця нагадала Платонові дошку: з обох боків пласка, жодної опуклості, а голос — наче звук гострої, зубатої пилки, якою тесля деревину завзято пиляє. Її вочевидь слухалися й водночас стереглися всі, хто приїхав. І, поза сумнівом, це вона накрутила, зібрала гурт, привела сюди за собою.

— Палажко! То ти воду каламутиш! Давно вже в мене руки на тебе сверблять! — гаркнув Сава.

— Так відчиняй ворота! Я тобі все почухаю! — вигукнула Шимчиха.

— Тобі, бачу, жити набридло, коли до моїх рук просишся!

— Ніхто сюди не прийде! — Баламутка не слухала його. — Нас, Савку, отець Антоній на богоугодне діло благословив! А ваш соколівський батюшка вже зібрав вірних у храмі. Чув, може, дзвони били на вечірню? Так він наказав усім сидіти тихцем, не заважати, поки ми виженемо відьму геть із краю.

Чечель не стримався — озирнувся.

Постать Олесі далі клякнула на ґанку. Дівчина поводилася так, ніби все — видовище, забавка, ритуальні ігрища, що її не стосуються.

— Ти проклята будеш, Палажко! — гаркнув велетень. — Ти вже проклята! Тебе Господь наш розуму позбавив, тим і покарав!

— Зате ти на всю округу