Читати книгу - "Остання крапля, Галина Цікіна"

Спочатку Таня вирішила, що їй увижається. Зробила крок уперед і придивилася. Зіниці розширилися від шоку, коли у свідомості тенькнуло: те, що вона бачить, — реальне.

У саду посеред покритих заледенілим снігом дерев місячне світло ледь уловлювало постать жінки. Риси обличчя розмивалися північною напівтемрявою. Але добре було видно її босі ступні на снігу та легке похитування тіла, наче в химерному танці.

Тремтячою рукою Таня обперлася на вмикач. Світло спалахнуло на кухні. Жінка на мить примружила очі, а потім знову вперлася поглядом у шибку. Але побачила лише відображення свого переляканого обличчя. Таня зрозуміла, що тепер їй не видно, що коїться в саду, натомість знадвору добре можна розгледіти її саму. І вкотре натиснула на вмикач.

Кухню засипала темрява, і Тетяні знов відкрився її садок, але там уже нікого не було, окрім дерев, що тихо спали зимовим сном. Крізь гілляччя, що стирчало навсібіч, пробивалося, наче марево, місячне сяйво. Фігура в білому щезла.

Таня несміливо підійшла ближче. Найбільше, чого вона зараз прагнула, — це затулити вікно шторами. Та раптом боковим зором уловила якийсь рух. Таня усвідомила, що хтось наближається, ще до того, як повноцінно побачила, що повз вікно промайнула та сама постать у білому.

Тетяна скрикнула й відсахнулася від шибки. Відскочила на крок назад, перечепилася через стілець і впала навзнак. Незважаючи на біль, на колінах поповзла до вітальні.

Жінка схопила мобільний телефон і озирнулася. Волосся стало дибки від думки, що постать зараз може проникнути в дім. Таня раз у раз намагалася набрати номер, але пальці тремтіли й не слухалися. Вчувалися кроки попід шибкою. Коли нарешті вдалося знайти контакт і натиснути кнопку виклику, Таня ледь не задихалася.

«Ну бери, бери слухавку», — кожен гудок, здавалося, тягнувся годинами.

— Вероніко!!! — заридала Тетяна, коли нарешті почула у слухавці сонне «Алло». — Вероніко, приходь скоріше! Здається, я щойно бачила привид матері.

***

— Сліди є, але вони нечіткі й на мокрому асфальті обриваються, — повідомив патрульний поліцейський. — Навряд чи вони чимось допоможуть.

— Згоден, — позіхнув його колега, — чого взагалі було таку бучу здіймати? Напевно, місцевий пияка забрів не туди, а тут відразу лемент і поліцію викликати.

— І не кажи. Треба буде опитати цього, як його…

— Іващенка? Василя?

— Так-так. То наш кадр.

Патрульні стояли біля воріт, їхня розмова була неголосною, але оскільки Вероніка мала відмінний із плюсом слух, то вловила кожнісіньке слово.

«Та який у біса Василь? — подумки сердилася вона. — Невже не видно, що Тані загрожує справжня небезпека?»

Вероніка поглянула на подругу. Тетяну трясло як осиковий лист, і від того чай, що тримала жінка, час від часу вихлюпувався з горнятка, наче неслухняна річка під час повені.

Вероніка здригнулася, коли згадала, як полоскотав п’ятки її нервам нещодавній Тетянин дзвінок. Спершу за голосним плачем вона не розібрала, хто дзвонить і чому, але коли зрозуміла, що хтось бродить навколо будинку подруги, вискочила з дому й побігла, дорогою набираючи «102».

— Це була мама, — Танин голос висмикнув Вероніку з роздумів.

— Справді? Ти ж кажеш, що не бачила обличчя постаті.

— Ні, не бачила, але відчуваю, що вона на мене сердиться.

— За що?

— За похорони, які обернулися жахом. — Тетянина рука судомно здригнулася, горнятко із чаєм вирвалося з долоні, прямуючи на смертельну зустріч з асфальтом.

— Золотко, — Вероніка обережно обійняла подругу за плечі. — Тобі немає в чому себе звинувачувати. Ти мене чуєш? — Вона зазирнула подрузі в очі.

— Я так не…

— Ніяких «не». Те, що сталося на кладовищі, — чиєсь утручання. До того ж… — жінка замовкла, обмірковуючи, чи варто говорити про це подрузі, але Таня уважно зосередилася на Вероніці.

— Що до того ж?

— Я сумніваюся, що безтілесний дух може залишати сліди.

— Це точно, — погодилася Тетяна і ще більше спохмурніла, — у матеріальному світі теж є чимало монстрів.

— І що ж це за монстри? — здивувалася Вероніка.

— Люди… — тихо видихнула Тетяна.

Вероніка затамувала подих, укотре дивуючись мудрості подруги.

— Я не хочу туди повертатися, — кивнула на свій будинок Тетяна, — там усе по-її. По-материному. А я хочу все змінити. Мені не подобаються ані ті старомодні величезні люстри, ані килими на стінах. Може, через це мати на мене й сердиться.

— Ми ж уже домовилися, що не віримо в існування потойбічного світу. До того ж це тепер твій будинок, і ти ніяк не оскверниш пам’яті матері, якщо зробиш так, як тобі хочеться.

Таня шумно