Читати книгу - "Світ не створений"

ми зі Скорським і ще кількома бійцями наближалися. Китайці заблукали в степах України й тепер сиділи в цій чорній, пройнятій пліснявою коморі. Червоні чекали, коли зготується величезна коров’яча печінка, яка пеклася просто на вуглинах, без спеціальної посудини, шкварчала й смерділа.

Китайці швидко схопилися, однак наші хлопці вже тримали їх на мушці.

— Треба показати їх Батькові, — запропонував один із бійців.

— Батько далеко звідси. Що він — китайців не бачив? Їх треба вивести на двір і розстріляти біля куща калини, — казав інший.

Однак усіх розсудила злива, і ми зі Скорським забилися під низький дашок, а солдати — у хатці з китайцями.

— Олексо, — голосно мовив Скорський під стріхою. А потім заговорив мені на вухо: — Тут же до помістя твоїх батьків — верст тридцять. Може, поїдемо?

І справді. Я й не зауважив, що примара-інтригантка з прізвищем Географія у мене за спиною готувала таку провокацію.

— Думаєте, вони вас, лікаря, так просто відпустять?

— Ми всі поїдемо. Запропоную їм рухатися тією дорогою, якою нам потрібно.

— Ви хочете, щоб всі ці люди потрапили у помістя моїх батьків? Щоб вони на мої очах зривали зі стін шпалери й гадили на сходах?

Дощ змив межу між днем і вечором: коли він пройшов, небо вже було покрите зірками, як забута на печі печінка — мухами. Я блукав садами, тинявся біля озера, спостерігав з одного боку водойми, як на іншому березі ходить моя постать. Хлопці звідкись притягли худу, але довжелезну свиню. Коли вже їй мали загнати ножа в горло, вона раптом зірвалася й шмигнула в калинові зарості. Хтось погнався за льохою, інші — порозходилися по хатках, щоб відпочити. Однак щось мене тягло до тих китайців, я відчував, що, може, таки вдасться у них вивідати якусь важливу мені інформацію.

Хлопці, що мали за ними стежити, стояли віддалік. Вони сказали, що всередині — доктор Скорський, сам їх допитує.

— Скорський, ви що, китайську знаєте? — почав з порога.

Старий швидко випростався й заховав сумку за спину. Він нічого не відповів.

У той момент я ніби знову побачив, як він нахиляється над столом і тягне сигарети професора Білінського.

Китайці лежали на підлозі. Вони наче спали. Я рухав їх ногою, нахилившись, перевернув одне з тіл, потім придивився і побачив у кутиках їхніх ротів і очей — смерть.

— Якщо хочеш — усе поясню.

— Поясніть, Скорський.

— Зараз я спробую тебе переконати… Краще сядь на стільчик. Я переконаю тебе, нащо мені ці китайці.

— Як і професор Білінський? Це ж не той психований з Кирилівки його убив?!…Про це розмова мала відбутися вже дуже давно.

Скорський вдав, ніби й не почув прізвище Білінський, ніби один із цих китайців мав прізвище Білінський.

Я з усієї сили зарядив йому в сонячне сплетіння. Він зігнувся, а потім звалився на одне з тіл. Із сумки випала коробочка зі шприцом. Скорський потягнувся до сумочки, я наступив йому на руку. Він зморщився і сказав:

— Радість руйнування не менша за радість творення.

— Хочете радості?

— Після того, як сталася та комедія у Білінського…

— Як ви підставили служницю?

— …Я пішов до лікарні, де добряче сам напився. Я відчув, що пора.

— Пора що?

— Пора діставати кульки.

— Чорт! — і я ще раз його гримнув: що він меле?

— Я дуже довго пробував знайти універсальні ліки від усіх хвороб. Багато експериментував, і нічого не виходило. Але одного разу…

— Швидше, Скорський!

І доктор витягнув мішечок зі сферками.

— Першу сферку я дістав з пацієнта, котрому вколов препарат, який вважав панацеєю. Його кулька була невеличка.

— Вдарити ще?

— Потім був професор Білінський. Я повів його гуляти лісом, а потім вколов своїх ліків — і з бездиханного тіла професора вилетіла кулька, завбільшки з яблуко.

— Та ви псих!

— Он у цих китайців — кульки, як горошини.

— І в кожної людині є така? — я вирішив таки пограти в цю гру, бо хотів відтягти очевидне рішення щодо Скорського.

— Так, але ніхто, крім мене, не може її намацати. Тільки я, зруйнувавши життя, можу ту кульку вибрати. Медицина більше не має для мене сенсу.

— І ви пішли у степи, щоб роздобути кульки?

— Я багато разів експериментував, досліджував, як та сфера формується. Наприклад, якось я вийняв сферу з одного червоного, який хвалився тим, що убив 111 людей. Його сфера була мізерна й ніби іржава.

— Тобто життя людини зводиться до того, потворніша чи красивіша у неї сфера?…А що потім, якщо людина помирає і цю сферу ніхто не забирає?

— Кулька повертається космосу.

— То який сенс їх збирати?

— А щоб мати!

— Цікаво, як виглядає ваша сферка?

Лікар далі рився в сумці, казав, що покаже кульку Білінського. Потім він ніби витягнув щось з руки, ніби тримав щось між великим і вказівним пальцями, щось завбільшки з кулак.

— Скорський! У вашій руці нічого нема!

Я не знав, що робити з цією істотою. Навряд чи була тепер можливість передати Скорського на лікування. Що тепер робилося в Києві? Я підійшов до печі підкурити й подумати, що далі.

Однак на підлозі лежав складений у кілька разів папір, який випав у китайців. Такі листки просто так не лежать. Так просто нічого не випадає. Це вже примара-інтригантка Доля з псевдонімом Випадковість затівала для мене гру.

То була афіша, афіша режисера, про якого колись в Києві говорила Аліна.

Звідси до Умані було верств вісімдесят на північний захід через контрольовану червоними територію.

Я, залишивши хворого на голову убивцю в хатці, попрямував до коня, незважаючи на обов’язок ізолювати його, незважаючи на зливу, що закрила всі зірки, — густу й мутну, як холодець.

Вода з вітром рвали кущі калини в шмаття, зриваючи дрібненькі ягоди разом з гіллям.

Дощ збивав з ніг. Вода била по щоках, давала пекучих ляпасів, як рідна мати за те, що ти виріс зовсім не тою людиною.

Я зайшов до одної хатки й вирубився. Зранку прокинувся й помчав.

У мене нічого не було. У мене в кишені, крім піску, зіжмаканого листка і залишків пороху, лежала тільки думка про неї. У мене за пазухою, у цій ямці між ключицями, був її запах. З черевиків я витрушував камінці. Коли вони били об тверду поверхню, то вистукували букви, однак я ніколи не міг їх розпізнати. Тепер же чітко чув: А, Л, І, А, Л, І, Н, І, Л, І, Н, А.

Зошит 12. Умань мене не зустрічала. Усім було байдуже до мене, ні один пес навіть не причепився. Хоча, мабуть, всіх собак просто вистріляли. Я проходив крізь випадкові фрази, серед яких найчастіше звучало «тиф». Чоловік з потворним пошрамованим обличчям стриг обліплений льодом живопліт, і в нього з рук випали ножиці. Інший — сокирою розрубував тушу качки. Одна жінка сказала: «І нащо їй була ще