Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 3. Драматичні твори, Микола Васильович Гоголь"

Кочкарьов. Радий, радий. Тепер я піду, подивлюся тільки, як приготували стіл, за хвилину повернуся. (Набік.) А капелюха, проте, на всяк випадок краще приховати. (Забирає капелюха з собою.)

Ява XXI

Подкольосін (сам). Справді, що я був досі? Чи розумів я значення життя? Не розумів, нічого не розумів. Ну, який був мій холостяцький вік? Що я значив, що я робив? Жив, жив, служив, ходив у департамент, обідав, спав, — словом, була на світі найпустіша і найзвичайніша людина. Тільки тепер бачиш, які дурні всі, що не женяться; а коли роздивитися, яка сила людей перебуває в такій сліпоті. Якби я був десь государем, я б дав повеління женитися всім, геть усім, щоб у мене в державі не було жодної холостої людини. Справді, як подумаєш: за кілька хвилин і вже будеш жонатий. Раптом зазнаєш блаженства, яке справді буває тільки хіба в казках, якого просто навіть не висловиш, та й слів не знайдеш, щоб висловити. (Після деякого мовчання.) Однак, хоч що там говори, а якось навіть робиться лячно, коли добре про це подумаєш. На все життя, на цілий вік, як би там не було, зв’язати себе, і вже потім ні відмови, ні каяття, нічого, нічого, — все скінчено, все зроблено. Вже от навіть і тепер назад ніяк не можна податись; за хвилину і під вінець; піти навіть не можна, там уже й карета, і все вже готове. А хіба таки не можна втекти? Як же, розуміється не можна: там на дверях і скрізь стоять люди, ну, спитають: чого? Не можна, ні. А от вікно одчинене; що коли у вікно? Ні, не можна; як же, і непристойно, та й високо. (Підходить до вікна.) Ну, ще не так високо: тільки самий фундамент, та й той низенький. Ну ні, як же, зо мною навіть нема капелюха. Як же без капелюха? Ніяково. А невже, однак, не можна без капелюха? А що якби спробувати, га?

Спробувати, чи що? (Стає на вікно і, промовивши: «Господи благослови», — зіскакує на вулицю; за сценою крекче й охає.) Ох! Однак і високо ж! Ей, візник!

Голос візника. Подавати, чи що?

Голос Подкольосіна. На Канавку, біля Семенівського мосту.

Голос візника. Гривеник, не дорого.

Голос Подкольосіна. Давай! паняй!

Чути — поїхала дрожка.

Ява XXII

Агафія Тихонівна (входить у вінчальній сукні, боязко і опустивши голову). І сама не знаю, що зо мною таке! Знову зробилося соромно, і вся тремчу. Ах! якби його хоч на хвилину в цей час не було в кімнаті, якби він чогось вийшов! (Боязко озирається.) Та де ж це він? Нікого нема. Куди ж він вийшов? (Одчиняє двері до передпокою і говорить туди.) Фекло, куди пішов Іван Кузьмич?

Голос Фекли. Та він там.

Агафія Тихонівна. Та де ж там?

Фекла (входить). Таж він тут сидів у кімнаті.

Агафія Тихонівна. Таж нема його, ти бачиш.

Фекла. Ну, та з кімнати він теж не виходив, я сиділа в передпокої.

Агафія Тихонівна. Та де ж він?

Фекла. Я вже не знаю, де; чи не вийшов другим ходом, чорними сходами або чи не сидить у кімнаті Орини Пантелеймонівни?

Агафія Тихонівна. Тіточко! тіточко!

Ява XXIII

Ті ж і Орина Пантелеймонівна.

Орина Пантелеймонівна (причепурена). А що таке?

Агафія Тихонівна. Іван Кузьмич у вас?

Орина Пантелеймонівна. Ні, він тут повинен бути, до мене не заходив.

Фекла. Ну, та і в передпокої теж не був, я ж сиділа.

Агафія Тихонівна. Ну, то й тут його нема, ви ж бачите.

Ява XXIV

Ті ж і Кочкарьов.

Кочкарьов. А що таке?

Агафія Тихонівна. Та Івана Кузьмича нема.

Кочкарьов. Як нема? вийшов?

Агафія Тихонівна. Ні, і не вийшов навіть.

Кочкарьов. Як же, і нема, і не вийшов?

Фекла. Куди ж бо він міг зникнути, ніяк не збагну. У передпокої я все сиділа і з місця не сходила.

Орина Пантелеймонівна. Ну, вже чорними сходами ніяк не міг пройти.

Кочкарьов. Як же, чортяка його бери? Адже пропасти, не виходячи з кімнати, він теж ніяк не міг. Хіба чи не заховався десь?.. Іване Кузьмичу! де ти? не пустуй, годі, виходь швидше! Ну що за жарти такі? до церкви давно пора! (Зазирає за шафу, скоса подивляється навіть під стільці.) Незрозуміло! Але ні, він не міг вийти, ніяким чином не міг. Він тут, у тій кімнаті і капелюх, я його навмисне поклав туди.

Орина Пантелеймонівна. Хіба спитати дівчину. Вона все стояла на вулиці, чи не знає вона чогось… Дуняшко! Дуняшко!..

Ява XXV

Ті ж і Дуняшка.

Орина Пантелеймонівна. Де Іван Кузьмич, ти не бачила?

Дуняшка. Та вони вискочили у вікно.

Агафія Тихонівна скрикує, сплеснувши руками.

Всі троє. У вікно?

Дуняшка. Еге ж, а потім, як вискочили, взяли візника і поїхали.

Орина Пантелеймонівна. Та ти правду кажеш?

Кочкарьов. Брешеш, не може бути!

Дуняшка. Їй-богу, вискочили! Он і купець із крамнички з дрібним крамом бачив. Найняли за гривеника візника і поїхали.

Орина Пантелеймонівна (підступаючи до Кочкарьова). Що ж, батеньку, на глум хіба, чи як? поглузувати з нас задумали? на ганьбу хіба ми вам дісталися, чи що? Та я шостий десяток живу, а такого сорому ще не наживала. Та за це, батеньку, вам плюну в лице, коли ви чесна людина. Та ви після цього негідник, коли ви чесна людина. Осоромити перед усім світом дівчину! Я мужи́чка, та не зроблю цього. А ще й дворянин! Видно, тільки на капості та на шахрайства у вас вистачає дворянства! (Виходить сердита і виводить Агафію Тихонівну. Кочкарьов стоїть, як приголомшений.)

Фекла. Що? А ось він той, що знає, як повести справу! Без свахи вміє справити весілля! Та в мене хай такі та он які женихи, обскубані й усякі, та вже таких, щоб стрибали у вікна, — таких нема, прошу пробачити.

Кочкарьов. Це дурниці, це не так, я побіжу до нього, я поверну його! (Виходить.)

Фекла. Авжеж, піди ти, поверни! Діла шлюбного не знаєш, чи що? Ще якби в двері вискочив — інша річ, а вже коли жених та шмигонув у вікно — тут уже просто моє шанування!

Переклад Остапа