Читати книгу - "Небо сингулярності, Чарлз Строс"

Він запрацювався і скінчив уже на нічній зміні, після чого розпочав регресивне тестування: запустив кілька програм самоперевірки, чиї алгоритми фіксували робочі параметри усіх компонентів модернізації двигуна. Інсталяція та перевіряння нового модуля — не складні завдання, а от завтра треба буде прогнати його на предмет взаємодії з ядром — набагато виснажливіша робота. Тож о 25:00 Мартін позіхнув, потягнувся, відклав окуляри й сенсори зворотного зв’язку і підвівся.

— Аааах, — знову потягнувся він. Хруснули суглоби, йому запаморочилося, він почувався втомленим і ще його трохи нудило. Мартін кліпнув очима; після багатогодинного занурення у 3D-інтерфейс управління з фальшивими кольорами все навколо здавалося двовимірним і монохроматичним. Нили зап’ястки. Чому, ну, чому в ці дні, в цю епоху зорельоти повинні смердіти квашеною капустою, тхнути потом і нотками каналізації? На порозі він перечепився, аж озирнувся матрос, який проходив повз нього.

— Де мені передрімати? — запитав він.

— Одну хвилиночку, пане!

Незабаром до нього спустилися, перебираючи руками, наче якісь люди-мухи на стіні, посіпаки Крупкіна.

— Вам потрібна койка? Так, пане. Четверта палуба, каюта номер двадцять чотири. Це офіцерські квартири. Сніданок подають о сьомій нуль-нуль. Паулюсе, проведи добродія в його каюту.

— Прошу за мною, пане. — Космофлотець мовчки й упевнено провів Мартіна кораблем у салатового кольору коридор, обрамлений люками, ніби капсульний готель. — Ось ваша каюта.

Мартін поглянув на потрібний люк, кліпнув очима, відтягнув його в сторону і заліз усередину.

Каюта і справді виявилася схожа на номер у капсульному готелі або на купе трансконтинентального потягу, двомісне. Коли на нижній койці ніхто не спав, вона переверталася догори ногами, і в такому положенні її можна використовувати як стіл. Всередині геть усе відгонило стерильністю, чистотою, простирадла були напрасовані, а на нижньому місці лежала тоненька ковдра, що пахла моторною оливою, крохмалем і безсонними ночами. Хтось поруч виклав чисту спецівку без жодних розпізнавальних знаків. Мартін недовірливо покрутив її в руках і вирішив поки що попрацювати в своєму цивільному одязі, поки безповоротно не замастить його. Перехід на однострій Нової Республіки йому здавався символічним; як ніби він себе зрадив і дозволив їй претендувати на нього.

Спрінґфілд приклав руку до регулятора освітлення, приглушив його, роззувся, зняв шкарпетки і ліг на нижню койку. Світло поступово тьмяніло, і він зміг розслабитися. Йому все ще паморочилося, він усе ще відчував утому та злість, але найгіршого так і не сталося: ніхто не поклав йому руку на плече і не запропонував пройти на «губу». Ніхто так і не дізнав­ся, на кого він працює по-справжньому. Його рід занять ніколи й нічого не гарантував, і в Мартіна час від часу спиною пробігав холодок. Уся ця ситуація здавалася йому вкрай химерною, і прохання Германа пірнути в неї з головою виходило за межі його стандартного діапазону завдань. Чоловік заплющив очі і спробував розігнати марево жовтих цеглинок, що водили хороводи в його голові.

Відчинилися і зачинилися двері.

— Мартіне, — промовив тихий голос біля його подушки, — тільки не кричи. Як усе пройшло?

Він рвучко сів і мало не роз’юшив лоба об верхню койку.

— Що?! — Мартін аж затнувся. — Що ти в дідька…

— Тут роблю? — Вона тихо й іронічно хіхікнула: — Те саме, що й ти. Втомлена, розбита й спантеличена, не здатна зрозуміти, якого біса я забула в цьому дурдомі.

Він трохи розслабився. Видно було, йому полегшало.

— Я не чекав тебе.

— Моя робота — бути тут. Я аташе при штабі адмірала, дипломатичний представник. Послухай, мені не можна баритися. Якщо нас знайдуть разом у твоїй каюті — це справжня катастрофа. В кращому разі вони припустять найгірше, а в гіршому — можуть повважати тебе шпигом абощо…

— Але ж я і так шпигун! — бовкнув він, піддавшись секундній слабкості. — Принаймні ти хотіла, щоб…

— Так-так. А ще в мене твій перстень-дешифратор таємного агента ось тут. Послухай, мені треба переговорити у справі. Ти завершив модернізацію двигуна?

Очі Мартіна все ще звикали до темряви; він бачив тільки обрис її обличчя. Коротка стрижка і тіні геть її зінакшували, робили суворішою й рішучішою. Але щось у виразі її обличчя, поки вона дивилася на нього, послаблювало таке враження. «Треба переговорити у справі», каже вона.

— Модернізація ще займе трохи часу, — відповів Мартін. — Завтра вони готові почати тестування, але справа ризикова. Весь наступний тиждень я ловитиму бліх у високоточних хронометрах. — Він замовк. — А ти впевнена, що це безпечно? Як ти мене відшукала?

— Це нескладно. Тож подякуймо МіГу за електросхему їхньої системи безпеки. Система життєзабезпечення вважає, що ти тут зараз сам. Мені подумалося, що за таких умов значно безпечніше тебе відвідати, ніж надсилати тобі повідомлення на пейджер.

Мартін почовгав ногами і сів, звільняючи місце для Рейчел. Він уперше звернув увагу на її форму. Не Нової Республіки.

— Ти тут на весь похід?

Рейчел хіхікнула:

— Хочу ближче з тобою роззнайомитися. Розслабся. Якщо схочеш звернутися до свого місцевого представника, то це я. Крім того, без мене або когось такого не обійдуться. Хто ще для них домовлятиметься про режим припинення вогню?

— А-а-а. — На якусь мить Мартін замовк і замислився. Він відчував її поруч. Йому все занило. — Ти дуже ризикуєш, — додав він: — Тобі ніхто не подякує…

— Ц-с-с. — Рейчел схилилася до нього, її дихання торкнулося його щоки: — Патчі, які ти інсталюєш у ходову систему, нелегальні.