Читати книгу - "Повітряний замок"

Теревенили вони в основному про хазяїна готелю, котрий, судячи з усього, був дуже ласий до грошей. Проте коли вони вже стомилися нарікати один одному на свою жалюгідну платню, один із них сказав: 

— А чи щось чувати про того чужокрайнійського солдата, що пограбував силу-силенну люду на півночі? Подейкували, начебто він прямує в наші краї. 

На що другий відповів: 

— Авжеж, куди ж йому ще направлятися, як не в Кінгсбері? Усі так роблять. Але біля міських воріт на нього вже чекають. Далеко не втече. 

Абдулла й солдат перезирнулися. 

— У вас є інший одяг? — пошепки запитав Абдулла. 

Солдат кивнув і взявся люто порпатися у своєму ранці. Невдовзі він витяг звідти дві селянські сорочки — зі складками й вишивкою на грудях і на спині. Абдулла поцікавився, звідки вони в солдата. 

— Сушилися коло хати на околиці, — відповів солдат, дістаючи одежну щітку й бритву. Прямо на даху він переодягся в одну із сорочок і доклав усіх старань, щоб відчистити штани і не здійняти при цьому зайвого шу‑му. Однак найважче виявилося безшумно поголитися, не маючи в розпорядженні нічого, крім бритви. Двоє слуг раз у раз піднімали голови і прислухалися до сухого скреготу, що долинав з даху. 

— Мабуть, птах, — сказав один. 

Абдулла натягнув сорочку просто поверх куртки, котра тепер уже була схожа на що завгодно, тільки не на його найкраще вбрання. Стало трохи зажарко, але йому не вдалося би витягти з куртки всі сховані гроші так, щоби солдат не дотямив, скільки їх у нього. Абдулла зачесався одежною щіткою, пригладив вуса (судячи на дотик, там тепер було не менше ніж дюжина волосків), а потім тією-таки щіткою обтріпав штани. Після цього солдат подав Абдуллі бритву й мовчки показав на кіску. 

— Жертва велика, але мудра, мій друже, — прошептав Абдулла. Він відрізав кіску й сховав її у золотому півнику. 

Вигляд солдата цілковито змінився. Тепер він виглядав достоту як заможний фермер із пишною шевелюрою. Абдулла сподівався, що сам він схожий на молодшого брата фермера. 

Тим часом двоє слуг закінчили мити карету й стали затягувати її до возівні. Проходячи під дахом, на якому лежав килим, один із них запитав: 

— А як тобі ота плітка, буцімто хтось хоче викрасти принцесу? 

— Та, мабуть, таки не брешуть, — відповів другий, — якщо ти про це запитуєш. Кажуть, придворний маг зі шкіри пнеться, аби попередити короля, а він не з тих, котрі здіймають галас без потреби. 

Абдулла й солдат знову перезирнулися. Солдат беззвучно вилаявся. 

— Нічого, — прошептав Абдулла. — Є й інші способи заслужити нагороду. 

Вони зачекали, поки слуги пройдуть назад через двір і зайдуть до готелю. Тоді Абдулла наказав килиму спуститися у двір. Килим слухняно спустився. Абдулла згорнув килим, замотавши всередину пляшку з джином, а солдат прихопив ранець і кішок. Вони ввійшли до готелю, намагаючись виглядати нецікаво й солідно. 

Їх зустрів сам хазяїн. Абдулла, пам’ятаючи, про що говорили слуги, знічев’я вертів у пальцях золотий. Хазяїн так і вирячився на монету. Його суворий погляд ні на мить не відривався від золотого, а на обличчя нових постояльців хазяїн, здається, навіть не глянув. Абдулла тримався надзвичайно ґречно. Хазяїн теж. Він показав їм приємну простору кімнату на третьому поверсі і погодився надіслати в номер вечерю й влаштувати ванну. 

— А для кицьок… — почав було солдат. Абдулла копнув солдата в гомілку. З усієї сили. 

— І це все, о леве серед власників готелів, — сказав він. — Однак, о найпомічніший із хазяїв, якби ваші моторні й старанні служники могли надати нам кошик, подушку й блюдо лосося, то одна могутня чаклунка, якій ми збираємося завтра доправити цих двох винятково обдарованих кішок, поза сумнівом, якнайщедріше винагородила би благодійника. 

— Подивимося, що я зможу для вас зробити, пане, — відповів хазяїн. 

Абдулла недбало кинув йому золотий. 

Хазяїн низько поклонився й позадкував з кімнати, залишивши Абдуллу в стані крайнього самовдоволення. 

— Годі бундючитися! — повернув його до тями солдат. — Що нам тепер робити? Мене розшукують, а королю, як видно, відомо про дива! 

Абдуллі було приємно відчути, що тепер командує він, а не солдат. 

— Так, але чи відомо королю, що в нього над головою ширяє замок, повний принцес і готовий прийняти його доньку? — зазначив він. — Ви забуваєте, мій друже, що король, на відміну від нас, не мав можливості поговорити з дивом віч-на-віч. Ми могли би скористатися цим… 

— Як? — запитав солдат. — Чи можете ви придумати, як зашкодити цьому диву поцупити дівчинку? Або, якщо вже на те пішло, як проникнути в замок? 

— Ні, але можу припустити, що магові все це відомо, — відповів Абдулла. — Гадаю, нам треба відмовитися від початкових намірів. Замість того, щоби розшукувати одного з придворних магів і напосідатися на нього, можна вивідати, котрий із них кращий, і заплатити йому за допомогу. 

— Добре, тільки робіть це без мене, — сказав солдат. — Кожен чаклун, якщо тільки він не марно їсть свій хліб, негайно розпізнає в мені чужокрайнійця — і я й оком не зморгну, як він покличе поліцію. 

Почастунок для кішок хазяїн приніс особисто. Він вбіг у кімнату з мискою вершків, старанно очищеною від кісточок лососиною й тарілкою мальків. За ним ішла дружина, жінка з таким самим суворим поглядом, що й у чоловіка, несучи м’який очеретяний кошик і вишиту подушку. 

Абдулла щосили намагався не виглядати надто само- 

вдоволеним. 

— Дякую, о найосвіченіший покровителю заїздів, — сказав він. — Я неодмінно розповім чаклунці про твою незрівнянну турботу. 

— Дуже добре, пане, — відповіла господиня. — Ми тут, 

у Кінгсбері, уміємо шанувати тих, хто знається на чаклунстві. 

Самовдоволення змінилося жахом. Абдулла подумав, що треба було прикинутися, ніби він і сам чарівник. Щоб хоч трохи виправити ситуацію, він сказав: 

— Сподіваюся, ця подушка набита виключно павичевим пір’ям? Бо ця чаклунка вельми прискіплива. 

— Авжеж, пане, — кивнула господиня. — Я знаюся на таких речах. 

Солдат кахикнув. Абдулла здався: 

— Нам із другом довірено доставити не тільки кішок, а й листа. Він адресований будь-якому чарівникові, проте ми воліли би передати його самому придворному магові. Однак дорогою сюди до нас дійшли чутки, начебто його спіткало якесь лихо… 

— Так і є, — втрутився хазяїн, відштовхнувши дружину. — Один із придворних магів і справді зник, але, на щастя, у нас їх двоє. Я міг би направити вас до того, що залишився, себто до чарівника Салімана… якщо ваша ласка, пане, — і він багатозначно подивився на руки Абдулли. 

Абдулла зітхнув і дістав свою найбільшу срібну монету. Хазяїн дав йому якнайдокладніші вказівки й узяв монету, запевнивши, що ось-ось буде і ванна, і вечеря. Ванна, яка справді невдовзі прибула, виявилася гарячою, а вечеря — смачною. Абдулла був задоволений. Поки солдат купався й мив Дряпчика, Абдулла переклав свій маєток з куртки в пояс для грошей, і йому зразу стало легше. 

Солдатові, мабуть, теж стало легше. Після вечері він сів, поклавши ноги на стіл, і закурив свою довгу глиняну люльку. Він відв’язав шнурок від шийки пляшки із джином і став похитувати ним перед Дряпчиком, щоб побавитися з ним. 

— Справді, що й казати, — зауважив він, — у цьому місті гроші вирішують усе. А коли ви збираєтеся поговорити з придворним магом — вже сьогодні? Як на