Читати книгу - "Минувші Дні, Вітольд Розенвальд"

– Чого не скажеш про дітей! – сказала Аліна і всі почали реготати. 

Ми репетирували. З паузами звичайно. Ходили на обід, де їли деруни зі сметаною та компотом, а потім знову поверталися назад до сцени. Закінчивши репетецію, ми почали розходитися по хатинках. Перед тим, як йти, вирішив запитати в Лєри де знаходиться гурток, на який ходила Настя: 

– Лєра, на одну хвилинку тебе можна? 

– Звісно, що таке? 

– Ти можеш мені показати, де знаходиться гурток, на який Настя ходила? Мені дуже хочеться побачити його! – проказав я. 

– Хочеш перевестися з бібліотеки на ботаніку? – Лєра поправила волосся і з зацікавленістю зиркнула на мене. 

– Та ні, просто я майже всюди був, а там – ні, тому цікаво. 

– Звідси відносно далеченько, але якщо пройдемо тут, через ліс, то вийдемо куди треба. Зараз я вільна, тому пішли. 

Ми йшли повільно нікуди не поспішаючи. Говорили про майбутній спектакль, який повинен буде відбутися через декілька днів, про дискотеку, про те, як ми пили і веселилися. Пройшовши цей шлях, до цегляного будинку ми зупинилися: 

– Це він? – спитав я. 

– Так, он де бачиш піонери з квітками носяться?  

– Бачу. 

– Піди спитай в них що ти хотів, або сходи відразу до Миколи Сергійовича, він тобі все покаже. 

– А ти зі мною не залишишся? 

– Мені нема чого тут робити, піду краще текст вчити. 

Я помітив як в нашу з Лєрою сторону наближаються чотири дівчинки. Я запитав в них: 

– Дівчата, а ви куди зараз йдете? 

– На площу читати, – відповіла одна з них, – хочеш з нами піти? – хихикнула. 

– Ви не проти, якщо з вами ця дівчинка піде? – я кивнув на Лєру. 

– Я й сама можу… 

– Вона боїться сама ходити через ліс, – перебив я її, – а попросити піти з кимось соромиться. То ж ви не будете проти? 

– Ми не проти, – одна з них посміхнулася, – підемо разом. 

Лєра тим часом не розуміла, чому я брешу. 

– Дякую вам! 

– Дякую в карман не покладеш! Заспіваєш нам колись! – вони всі посміялися. 

– З радістю! 

Що ж, я на місці. Тепер потрібно сходити до Миколи Сергійовича.  

Я зайшов до середини. Мене оточували різні види рослин, які росли в глиняних глечиках. На стіні зліва висіла велика дерев’яна дошка, на якій знаходилися сушені квіті та рослини. Хлопці, що сиділи на лавці щось активно малювали. Краєм ока, побачив, що вони малювали кактуси. Навіщо? Не знаю, та й знати не хочу, все ж таки не за цим я сюди прийшов. Підійшовши до них, я заговорив: 

– Привіт хлопці, що робите?  

– Привіт, – сказали вони байдуже глянувши на мене. 

– Сидимо малюємо, – сказав один з них. 

– А де Микола Сергійович зараз? Чи ви не знаєте? 

– Він з іншими зараз в оранжерею пішов, так що йди туди. Вона якраз за цією будівлею. 

Що ж, втрачати свій час не сильно й хотілося, тому відразу пішов туди. Цілі мого візиту дуже прості: по-перше – дізнатися чим займалася тут Настя, а саме в день її смерті, по-друге – що це за пелюстки. Ці два питання мені здалися найбільш цікавими на даний момент. Починати своє недорозслідування краще вже сьогодні. Чим раніше я почну, тим швидше знайду вбивцю і цей кошмар закінчиться. Якщо в мене все вийде, то в «Конвалії» більше ніхто не помре. Варіант, де в мене це не виходило, я намагався уникати. Угледівши оранжерею, я попрямував туди. Вона була велика, скляна, в середині якої як мені здавалося, були сотні, а то й тисячі різноманітних рослин. Там стояв Микола Сергійович, який вказавши своїм довгим пальцем на тюльпан, щось розповідав відвідувачам.  

З повороту на мене вилетів захеканий піонер, який в руках тримав коробки. Він заговорив до мене благально: 

– Друже, виручай, не можу більше їх нести, – він кивнув на коробки, – допоможи. 

Він тикнув мені їх у руки й забіг до середини будівлі. Через пару хвилин він вийшов ще з однією коробкою. 

– Мені нема коли, – сказав я поставивши тяжкі картонні коробки, – я спішу. 

– Слухай друже, без тебе ніяк взагалі, – сказав він захекавшись. – Бачиш, тут всі зайняті, а я поспішаю дуже сильно. Все не донесу. Ти ж піонер, а піонери повинні всім допомагати, так? 

– Ти між іншим також піонер, – зауважив я. 

– Так, але це не означає, що я можу нести сам ці сто кілограмові коробки! 

– Та не буду я їх нести. Відчепись! 

Я минув цього хлопця і пішов далі, але він наздогнав мене і став навпроти: 

– Кажу ж тобі, тут всі зайняті, – він почухав носа, – без тебе взагалі ніяк, друже! 

Що ж, він від мене не відчепиться. 

– І куди ж їх нести?  

– Не дуже далеко. До мене в будиночок. Бери й пішли! – сказав він наказовим тоном.