Читати книгу - "Минувші Дні, Вітольд Розенвальд"

– А де Настя? – запитав він. 

– Її батьки забрали звідси. Вона поїхала по сімейним обставинам, – сказав я роздивляючись кожного, хто йшов в наш бік. 

– А вона повернеться до нас? Я за нею буду сумувати, – Льоша похнюпив голову вниз. 

– Вона ще не знає, перед тим, як поїхати, лише сказала, що скоріше за все вона повернеться. 

Я навіть не знаю що йому казати. І брехати не хочеться, і розповідати також. Але серед цих варіантів краще вже перший.  

– Надіюсь вона швидко повернеться, – промовив хлопчик, – вона до мене завжди добре ставиться. 

Прийшовши до сцени ми почали очікувати на інших. Ми стояли один біля одного і розмовляли. Аліна, яка була позаду Андрія, кивнула в бік, зазиваючи на розмову: 

– Це правда?  

– Що саме? – перепитав я. 

– Що Настю собака покусав? – запитала Аліна. 

– Так, правда. 

Ми стояли деякий час мовчки. 

– Але якщо це так, то чому про це не сказали публічно?  

– Тому що всім насрати. Я вже казав Лєрі, що ніхто не хоче псувати репутацію табору, тому що, якщо вони скажуть, що тут бігають дикі тварини які кусають дітей, то сюди ніхто більше не приїде. Ось чому. 

– Який жах… Надіюсь вона швидко видужає і повернеться. 

– Слухай, – сказав я, – не ходи нікуди сама, і будь обережніша! 

– Чого? – Аліна запитально подивилася на мене склавши руки на грудях. 

– Собаки, вони бувають…скажені, так, скажені, і дуже небезпечні! 

Знову брехня. Але краще вона не буде знати правду. Хоча б поки що. 

– Таке з однією з наших трапилося, а ми будемо сценку ставити, – вона стишила голос, – не розумію навіщо. 

– Так, це безглуздо, але так на мою думку буде краще! Хай табірне життя продовжується, нехай всі не думають тільки про погане.  

– Я так не думаю. 

– Саме головне, це ніде не тинятися як стемніє, – прошепотів я, – і нікому не відчиняти двері. 

– Я тебе зрозуміла, – кивнула вона, – інші вже знають, окрім малих звичайно, але їм ми не казали нічого. 

– Скажіть їм, що її батьки забрали на деякий час, – промовив я пошепки, – я це Льоші сказав, іншим скажеш говорити те саме, якщо спитають. 

– Буде зроблено, капітан. 

– А ось і ми, – крикнула вожата, позаду якої йшли Лєра з Вадиком. – Давайте розподіляти ролі! 

Тепер я роздивився вожату дуже добре. Невиспана, засмучена, втомлена. Але навіть зараз намагається бути сильною, стійкою. Намагається відволікти від страшної реальності. 

– Вадим, ти будеш злим чарівником, – сказала вона ледь посміхаючись йому. – Віка з Богданом будуть дітьми короля та королеви. Лєра, – Олена повернулася до неї, – ти будеш сестрою королеви. Андрій буде селянином, Льоша помічником короля. Аня буде королевою з іншого королівства. Міша та Аліна вам дістануться ролі короля та королеви! Ось тут діалоги кожного, – вожата протягнула папки з паперами, на яких було написано, де чиї ролі. – Прочитайте, та почнемо репетицію! 

– Нічого собі, я – королева! – крикнула Аліна. – Королева хоче, щоб їй принесли води! Селянин Андрій будьте ласкаві, принесіть своїй королеві попити! 

– Відчепись, – відповів Андрій, – я читаю текст, тут ніде про це не написано! 

– Та, – вона махнула рукою, – зануда. – О, ваше величносте, пан король, чи не хочете ви принести свої дамі водички?  

Я відвів свій погляд від тексту спрямувавши його на неї і посміхнувся. 

– Не хочете, – проговорив похитуючи головою. 

– Тримай, – Вадим протягнув їй пляшку з мінеральною водою. 

– Дякую тобі, добрий чарівник!  

Всі базікали та читали написане. Я вирішив відволіктися і прочитати, що мені потрібно буде знати на пам’ять. Написаного було дуже багато, я не знаю як це можна взагалі все запам’ятати. Взявся за одне з реплік і почав проговорювати до всіх з інтонацією: 

– Я король королівств, по дітей я прийшов,– я задер носа догори, – було важко, а все ж таки тебе знайшов!  

Вадим відкашлявся і почав читати свою репліку: 

– Не побачиш дітей своїх, ти, мій королю, заберу я усе в тебе, й трон і корону! – крикнув він. – Ворожнеча наша, як світ вже стара, готуйся ти випити горя сповна! 

– Наші Боги все бачать, я був милосердним, а тепер ти, чаклуне – я витримав паузу, – готуйся до смерті! 

Коли я прочитав слово «смерті», мені захотілося блювати. 

– Я тут мій король, це я, твій слуга, несу вам я меч ваш, і пляшку вина! – озвався Льоша. 

Я посміхнувся. Інші зареготали. 

– О, так ти у нас король-алкоголік виходить? – засміялася Аліна.  

– Який є, – відповів. – Королівство поки що не пропив.