Читати книгу - "Джекпот, Анна Харламова"

*******     *******    *******    *******    *******
  
   Дмитро цілу ніч не міг заснути, лише під ранок його мозок змусив його лягти на подушку і відключитись.
   Прокинувся він о десятій, і одразу почав збиратись до Вікторії. Що саме він мав говорити їй він не знав, але була і є одна ціль, - повернути її.
   Доїхав він швидко і вже підіймався сходами. Постукавши у двері раз, другий він чекав, але йому ніхто не відчиняв. Він знову постукав, але марно.
   Де вона? Чому не відчиняє?
   Він відчув, як руки похололи, а серце прискорило ритм. Він був наляканим та схвильованим. Йому це все не подобалося.
   Дмитро набрав її номер... Вона не відповіла. Він набрав її вдруге – і теж марно. Дмитро швидко наклацав смс:

   ————————————
   Вікторіє, кохана, де ти? Прошу скажи, що з тобою все добре?!
   ————————————
   Через мить в його руках завібрував телефон.
   ————————————
   Зі мною все гаразд. Я більше не живу у тій квартирі. Знаю, ти напевно зараз там, і стукаєш у двері. Не потрібно. Не шукай мене зараз. Мені потрібно побути одній. Коли піду на першу консультацію, дам знати. Ти батько, тому будеш проінформований. Я вимикаю телефон.
   ————————————
   Дмитро впав у повний ступор.
   Як це? Як це більше не живу тут?! А де? Де ти Вікторіє? Де ти?
   Голова здавалося вибухне, а тіло перетвориться на кисіль. Все було безглуздо,  все, що відбувалося було наче з якогось кіно.
   Що ж мені тепер робити? Де тебе шукати, моя Ягідко?...
   Дмитро ледь не випустив з рук телефона, коли той задзвенів. На мить… лише мить він подумав, що це Вікторія, але потім розчаровано зітхнув. Дзвонив Ігор.
   — Слухаю…
   — Дмитре, як ти друже?
   — Фігово… Вмираю…
   — Не драматизуй! Ти її повернеш!
   — Вона з’їхала з орендованої квартири. — Важко зітхнувши, він запитав: — Ти щось хотів, друже?
   — Хотів запитати, як ти… Але почувши твій голос, зрозумів, що Вікторія ще ображається.
   — Кожен на її місці відчував би себе зрадженим. Тож…
   — Ти їй розповів чому для тебе так було важливо виграти це парі, і отримати назад цей будиночок?
   — Ні. Та й, що це б змінило. Я ставив на неї. Тож… — Дмитро сумно усміхнувся. — Друже, я маю її знайти. Зателефоную пізніше.
   — Ок. Ти впораєшся. — Він усміхнувся. — Вікторія пробачить, - побачиш. Успіхів. Бувай.
   — Дякую. Бувай, друже.
   Натиснувши відбій, Дмитро сховав мобільний до кишені, і поспішив на пошуки своєї Ягідки.