Читати книгу - "Зібрання творів"

що оприскував незнайому гінку топольку,

вимив руки,

потім, витягти носовичка,

старанно витер долоні,

сів за стерно і помчав,

знявши легеньку куряву.

Дивлячись йому вслід,

я вперше збагнув: життя — не вдалося.

* * *

Націлений у небо обеліск,

вода, як вічність, літепло струмує,

старий ясмин — оцвіттям весь німує,

а віддалі — німує чорний ліс,

а навпіл зламаний іржавий кріс

в граніт угрузлий — ніби розкошує.

І тільки мати сина вже не чує,

вже біль її старечий спопеливсь.

Вона сама. Вона сліпа — свічадом

осіннього промерзлого ставка

і висхла, вижовкла її рука

ще образи обмацує нерадо.

Бо де там син? Де Бог? Нема обох,

і смерть обсіла пустку, наче льох.

* * *

В мені уже народжується Бог

і напівпам'ятний, напівзабутий,

немов і не в мені, а скраю смерти,

куди живому зась — мій внук і прадід

пережидає, заки я помру.

Я з ним удвох живу. Удвох існую,

коли нікого. І гримить біда,

мов канонада. Він опорятунок,

я ж білоусто мовлю: порятуй,

мій Господи. Опорятуй на мить,

а далі я, оговтаний, врятую

себе самого сам. Самого — сам.

Він хоче поза мене вийти. Прагне,

рятуючи, донищити мене,

аби на протязі, на буряних вітрах

я вийшов сам із себе, наче шабля

виходить з піхов. Хоче вийти геть,

щоб згасла свічка болю. Щоби тьма

впокорення мене порятувала,

інобуттям. Іножиттям. Найменням

уже невласним: ось він, той загал,

яким кермує той шалений бог,

котрий в мені воліє народитись.

(а я ще тую свічку посвічу,

аби мені не смеркло передчасно.

Пресвітлої години свічка чорна —

неначе перемога крадькома).

* * *

І поблизу — радянський сад,

будова й роздуми в маруді

про довгу чергу самозрад.

Я кочегарю в халабуді.

Ставок тьмяніє, наче ніч,

розлита й вигускла до ртуті.

Так добираються до суті

душі? Доходять протиріч

із розумом? Ідуть на шпиль

тремкого молодого горя?

Як вечір душу розпросторив.

Як сяє антрацитний біль

із темряви. Немов відьмак —

не підведе од тебе й ока —

все стежить, стежить неборак

і припадково й ненароком.

* * *

Зазираю в завтра — тьма і тьмуща,

тьма. І тьмуща тьма. І тьмуща тьма.

Тільки чорна водь. І чорна пуща.

А твого Святошина — нема.

Ні сестри, ні матері, ні батька.

Ні дружини. Синку, озовись.

Поніміли друзі. Чорна гатка

в теміні. Пітьмою — хоч залийсь.

Лиш тремтить, як віра в спроневірі,

копійчана свічка на столі

та шугають люто по квартирі,

ніби кажани, твої жалі.

Шурхоти і шепоти і щеми —

то твого спогадування дні

хлюпотять під веслами триреми,

що горить в антоновім огні.

Все життя — неначе озирання

у минулий вік. Через плече.

Ні страху, ні болю, ні вагання

перед смертю. А Господь рече:

відшукай навпомац давню кладку,

походи і виспокійся в нім,

у забутім віці. Тепла згадка

ще придасться на суді страшнім.

ЧАС ТВОРЧОСТІ / DICHTENSZEIT

Finis coronat opus – 3О.9.72 р.

* * *

Напевне, так і треба -

судилося бо так:

упали зорі з неба

і надломили мак.

Така знялася хвища -

ні неба, ні землі,

лиш чорне кладовище

по нищеній ріллі.

Залопотіла злива,

мов залива – гай-гай!

Кохана, будь щаслива!

Коханий мій – бувай!

30.9.72

* * *

Мені зоря сіяла нині вранці,

устромлена в вікно. І благодать -

така ясна лягла мені на душу

сумирену, що я збагнув блаженно:

ота зоря – то тільки скалок болю,

що вічністю протятий, мов огнем.

Ота зоря – вістунка твого шляху,

хреста і долі – ніби вічна мати,

вивищена до неба (від землі

на відстань справедливості), прощає

тобі хвилину розпачу, дає

наснагу віри, що далекий всесвіт

почув твій тьмяний клич, але озвався

прихованим бажанням співчуття

та іскрою високої незгоди:

бо жити – то не є долання меж,

а навикання і самособою-

наповнення.

Лиш мати – вміє жити,

аби світитися, немов зоря.

18.1.

* * *

Яке блаженство – радісно себе

пуститися, неначе човен берега.

Не нарікай і не шкодуй, сердего:

тобі все ближче небо голубе.

Як легко, збувшися старих вериг,

почутись вільному, з собою в парі!

В нічнім вікні горять волосожари

снігів і криків, усмішок і криг,

що, слава богу, видяться крізь відстань.

Блаженна смерте! Рано ще! Не надь.

Та довжиться твоя висока падь

і душу виголублює пречисту.

* * *

Оце твоє народження нове -

в онові тіла і в онові духу.

І запізнавши погляду і слуху

нового, я відчув, що хтось живе

в моєму тілі. Нишком вижидає

мене із мене. Вабить повсякчас,

щоб погляд мій засвічений обгас,

неначе свічка. Врочить і навчає,

що хай би грець, що й місця не знайду

од погляду зухвалого, що сниться

і видиться, коли мою біду

дотіпує громохка громовиця.

Це він для тебе обживав ці мури,

іще тебе не знаючи? Це він

шукає шпари у твоїй натурі,

аби солодкий близити загин?

Геть одійди, почваро, і не смій

ні кроку ближче. Згинь, гидка почваро!

Але ж – нестерпна – безневинна кара,

хоч ти