Читати книгу - "Омріяний Рим"

Розділ десятий

Пригоди галла Лукко

Припустімо, ви галльський свинопас на ім’я Лукко, близько 70 року народження. Живете серед гірських лісів, у місцевості на півдні Франції, що нині зветься Національний парк Севенн, і хоч життя ваше сяк-так стерпне, комфортним назвати його важко.

Мешкаєте ви в халупі з глини й лози, яку ділите зі своїми свинями. Через побутові умови від вас так тхне, що знайти дівчину тяжко. До того ж серед цих лісистих гір водиться не так уже й багато галльських дівчат.

Коли дощить, у вашій халупі мокро. Ви молитесь Тевтату, Белісамі, Суцеллу, Лугу, Епоні чи будь-якому іншому галльському божеству, яке, на вашу думку, дивиться на вас із неба. Серед вогкого мороку ви перелякано тулитеся до своїх свиней, що аж ніяк не сприяє поліпшенню особистої гігієни, повірте мені на слово.

А коли нарешті визирає сонце, ви думаєте: «До біса усе це. Мені скоро двадцять п’ять. Не можна все життя сидіти тут, чекаючи з моря погоди. Піду краще в долину, до тих людей, про яких кажуть, ніби в них непереможна армія».

— Піду до римлян, подивлюся білий світ, — кажете ви собі й вирушаєте в дорогу.

Ви бредете дрімучим лісом до річки Ґардон. Далі стежки нема, тому ви рушаєте уздовж берега. Він порослий хащами й чагарниками, тож спливає кілька днів, перше ніж ріка розширюється та сповільнює плин. Ви виснажені й уже починаєте думати про повернення, аж раптом помічаєте дещо попереду.

Спершу вам так страшно й дивно, що ви не вірите власним очам. Це, мабуть, якийсь міраж. Долина попереду перекрита велетенським триярусним мостом. Вас охоплює забобонний страх, і ви падаєте навколішки.

«Певно, цю споруду звели якісь гіганти, — думаєте ви, — або боги». Підходите ближче, але таки не можете осягнути її розмірів. Ніколи в житті ви не бачили обробленого каменя, а тут перед вами ціла споруда, збудована з обточених брил, кожна з яких більша за вашу халупу. Міст цей сягає 49 метрів заввишки і 275 завдовжки.

Та попри ваш більш аніж скромний рівень знань і низький соціально-економічний статус ви свинопас не простий, а допитливий, тому одразу ж підводитеся. «В ім’я усього святого, чому ця річ тут?» — питаєте ви себе.

Ви мружите очі, замислюєтеся. Це не просто міст, бо міст не може бути аж 49 метрів заввишки. Чому ж тоді він такий високий?

Доволі швидко до вас доходить, що вся річ у найвищому ряді арок, отих маленьких. Мабуть, їх не дарма поставили аж так високо. Може, це щоб обстрілювати людей знизу? Чи щоб бачити хто йде долиною? Або ж вони такі високі, оскільки боги, які там живуть, хочуть бути ближчими до хмар? А може, це для того, щоб скидати каміння на човни, що пропливають річкою?

Попри те, що ваше знання з військової тактики дуже поверхове, жодне з припущень не видається переконливим.

Раптом вас хтось гукає. Вас помітив солдат. Ваш перший римлянин!

Побачивши, як на кінчику його списа виграє сонце, ви мерщій кидаєтесь у кущі, немов той заєць. Одначе цікавість не полишає вас. Якесь чуття підказує, що всьому цьому мусить існувати людське тлумачення, вам страх як кортить дізнатися, що ж це таке. Тож ви повзете вгору схилом.

Ви рухаєтеся повільно, намагаючись не здіймати галасу, доки не дістаєтеся кам’яного жолоба на вершечку пагорба. Заглядаєте через край.

— Га?

Там вода. Звичайнісінька вода, що неквапно дзюрчить на південь (аж ген за небокрай) по кам’яному каналу на самому вершечку цієї надбудови. «Для чого їм вода, якщо в них є річка Ґардон?» — питаєте себе.

Мої вітання, ви знайшли Пон-дю-Ґар — найвизначніший пам’ятник міського водогону в історії. Достеменно невідомо, коли його звели, але дехто припускає, що будівництво розпочав Марк Віпсаній Агріппа — права рука Августа — 14 року до н. е.

(Агріппа був не звичайним посадовцем, а першокласним генералом, на якому лежала основна заслуга в перемозі при Акції, він перепланував каналізаційну систему, збудував акведуки, звів Пантеон у Римі й ініціював створення першої мапи імперії. Коли Август стикався з якоюсь логістичною чи військовою проблемою, припускаю, його найпершим наказом був: «Приведіть сюди Агріппу!» Навіть якщо Пон-дю-Ґар і не його творіння, своїми масштабами він таки пасує генієві цього Сесіля Родса[88] з Ранньої Римської імперії.)

Відомо, що акведук доставляв воду на 32 кілометри від джерела в Юзесі[89] до Пон-дю-Ґара, а звідти — ще на 18 кілометрів до французького міста Нім, загалом на 50 кілометрів. Дивовижне досягнення, хоча й доволі посереднє, як на римські акведуки в Галлії. Приміром, у столицю провінції, місто Луґдунум (Ліон), воду доправляли чотирма акведуками на 25, 28, 66 і 75 кілометрів завдовжки.

А ви, галле Лукко, зараз дивитеся на критий канал, що тягнеться вдалину крізь яри й ліси, від чого ваша допитливість лишень розпалюється. Куди тече ця вода, і навіщо вона тим людям?

Тож ви рушаєте уздовж каналу, десятою дорогою обминаючи кожного вояка на своєму шляху. Цілий день ви продираєтеся крізь чагарники, прямуючи до Німа. Самі того не підозрюючи, ви увесь час спускаєтеся під незмінним градієнтом 1/4000, себто на 25 метрів кожного кілометра.

Ви виходите біля угідь і знову бачите, як римляни змінили природу. Минаєте величезні вілли з фермами, вілли, які в Темні віки перетворять на цілі хутори. Та хоча мистецтво римської архітектури й забудеться, а в поруйнованих дворах постануть кособокі дерев’яні халупи, ці хутори-нащадки стародавніх вілл навіки залишаться на мішленівських мапах Франції.

Земля перед вами поділена на прямокутні ділянки для ветеранів римської армії. Ці ділянки довкола Німа можна спостерігати й сьогодні.

Перед вами лози, обважнілі кетягами зрілого червоного й білого винограду — римська пам’ятка, значно витриваліша й життєздатніша за акведук. «Наші виноградники, — пише один французький історик, — це пам’ятка про Рим, одна з найкраще збережених римських пам’яток». Саме завдяки римлянам маємо сьогодні вина Шато Лафіт і Мутон Каде вкупі з іншими надбаннями цивілізації, хай навіть самі римляни спершу й бурчали на цей дар Діоніса. Кажуть, що отримавши вино від римлян II ст. до н. е., варвари неабияк приохотилися до нього. Вони пили його нерозведеним (суто варварське неподобство) і до того ж їм подобалося, що за глечик вина можна було обміняти одного галльського раба.

Ринок вина наситився так, що римляни вирішили заробити на цьому: задля утримання цін заборонили вирощувати виноград та оливки північніше від Альп. Це приклад італоцентристської політики, якій, одначе, судилося