read-books.club » Фантастика » Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь 📚 - Українською

Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь"

194
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь" автора Роберт М. Вегнер. Жанр книги: Фантастика / Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 34 35 36 ... 156
Перейти на сторінку:
ніж зазвичай. Це теж, здавалося, їм не заважало. Коли вони ставали навпроти барикади, що догоряла, в їхніх очах палали вогонь і гордість. Можете сміятися, але так підказує мені пам’ять. Гордість і вогонь. Гора вбитих по той бік палаючих возів була мало не з дорослого чоловіка, а передпілля було заслане тілами людей і коней так, що можна було пройти по трупах двісті ярдів, перш ніж ступити на землю. У ровах і заглибленнях уздовж дороги стояло на стопу крові. Земля не хотіла більше її пити. І це була їхня робота. Вони захистили вхід у долину, відбили атаку цілої армії й дали всім час.

Ніхто на їхньому місці не зробив би більшого.

Потім він замовкнув, наче не розуміючи, що ще тут можна сказати.

— Певно, нам такого не вдалося б, — врешті тихо ствердив він. — Навіть якби в нас там був полк у повному складі, кругла тисяча людей, ми не втримали б їх цілий день. Нас не цьому вчили, І якщо думаєте, що вони тоді показали все, на що були здатні, то ви помиляєтеся.

* * *

Біля початку дороги вони застали менш ніж дві тисячі людей. Залишки армії біженців, яка була в долині ще вчора вранці. Командир Третьої роти лейтенант Аннавер Ґирвен виклався повністю. З якогось моменту він навіть не дозволяв брати нагору нічого, крім невеличкого клумака та малого запасу води та їжі. Він безцеремонно наказував скидати на землю повні клумаки, якщо вважав, що їхня вага сповільнить марш. Витискав із людей усе, що можна, всіма методами, хіба що не колов мечем тих, хто спізнювався. Командир відповів коротким салютом.

— За дві години почнуть підійматися останні біженці. Ми маємо приготуватися до оборони?

— У тебе година на те, щоб їх туди загнати, — Чорний Капітан роззирнувся навколо. — Потім затягнете на шлях стільки порожніх возів, скільки вдасться. На кожному повороті треба збудувати барикаду. До третього вгору включно. Решту возів підтягнемо сюди й підпалимо. Де чаклун?

Барен-кла-Вердонель вийшов із натовпу. Його вбрання майже по пояс було руде від засохлої крові, обличчя було схоже на маску. Побачивши їх, навіть оком не змигнув.

— Решта до нас не приєднається, правда?

— Звідки…

— Чую. Вони наспівують «Світлу дорогу». Це стара пісня, яка походить із півдня Імперії; солдати співають її, коли йдуть на смерть. Битимуться до самого кінця.

— Чи ж бо — досить недовго, — байдуже пробурмотів капітан, а Варгенн майже зненавидів його в ту мить. — Вони обіцяли мені дві години, і краще б тому сучому синові дотримати слова. До цього часу ти не використовував своєї сили, правильно, майстре?

Це «майстре» прозвучало по-справжньому насмішкувато.

— Ні.

— Нам треба буде створити тут вогняну стіну, щоб кіннота не наступала нам на п’яти. Але вона повинна розгорітися по-справжньому швидко.

Чародій кивнув.

— Я допоможу.

Обидві роти почали стягувати кинуті вози. Ті, на яких знаходилися речі, що добре горіли, — як-от меблі чи вбрання, — тягнули разом із вантажем. Решту випорожнювали, при цьому нищачи все, що могло мати для напасників хоча б якусь вартість. У дрібний мак топтали дзеркала, скло й порцеляну, виливали діжки вина, розбивали кожну річ, яку власники не зуміли знищити. Згідно з наказом, се-кохландійці мали отримати долину, сповнену попелу і трупів. Менш ніж за півгодини біля входу на шлях було згромаджено понад сотню возів.

— Барикада догоряє, — сказав чародій. — Зараз почнеться остання атака.

— Хто йде?

— Брязкіт кольчуг, багато заліза. Кінські копита. Блискавки. Хочуть пробитися одним ударом.

Капітан примружився, намагаючись побачити хоча б щось. Дим від палаючих барикад і машин заслоняв вид.

— Варгенне! Нагору! Може звідти буде краще видно. Ти маєш дати знак, коли проб’ють оборону. Негайно.

Гонець поліз на скелю. Там було ще не дуже прямовисно, тож він доволі швидко дістався до третього повороту дороги. Озирнувся. Легенький вітерець, союзник усіх спостерігачів, саме повіяв углиб долини, розганяючи дим, тож він виразно бачив першу атаку. Приблизно тисяча панцирних вершників, сформувавши потужний клин, пройшли крізь рештки першої барикади, майже пролетіли над згарищем, що залишилося від другої та, схиливши списи, ринули на вузьку шеренгу піхоти.

Лінія вигнулася, її центр виявився роздертим: такої маси коней і вершників було забагато для солдатів, які билися цілий день. Ще хвилина, ще мить — і захисники розпадуться на малі групки й будуть вирізані до ноги. І тоді — Велерґорф запам’ятав це до кінця життя — клин зупинився. Його вістря затрималося на місці, наче клинок, що увіткнувся в брилу смоли. Дальні шеренги наперли на перші лінії, але це призвело лише до того, що почалося замішання й тиснява. Меекханська піхота стояла під напором неймовірної маси, стояла, колота й рублена, і не відступала ні на крок. Вирва в середині строю затягнулася, шеренга зімкнулася, зосередилася. А потім… Той рик було чути аж на вершині. Раптом обидва фланги вузької лінії піхоти рушили вперед, зчепилися із затриманим клином — і почалася різанина. Охоплені несподіваним шалом, вони контратакували, вбиваючи як коней, так і людей, а кочівники, які сподівалися на легку перемогу, кілька хвилин просто гинули.

Усередині клину панувала така тиснява, що вершники не могли скористатися своїми улюбленими списами, їм залишалися тільки шаблі й сокири. А в бою на короткій дистанції меекханська піхота була незрівнянною. Кілька хвилин заблокований загін борсався на місці, б’ючись і помираючи в сутичці із супротивником, який не боявся смерті, й раптом… задні шеренги затремтіли, ними пробігла дивна хвиля, а тоді вони кинулися назад. Утікали, відриваючись цілими групами, кидаючи поранених і помираючих товаришів, не маючи змоги противитися банді безумців. Тільки останній загін, тонка лінія коней і вершників, не мав шансів: його стрій раптом перемішався з атакувальною піхотою, тварини й люди падали на скривавлену землю, кілька останніх нападників було стягнуто із сідел і вбито.

І запала тиша.

Варгенн протер очі, не маючи сил повірити, як мало солдатів усе ще стояли на ногах. Сто, може, сто двадцять. За мить іще кілька осіб невпевнено звелися на ноги і приєдналися до вузенької шеренги. Вирівняли її й зімкнули щити. Перед ними розбитий загін Вершників Бурі галопом рухався в бік власних сил. Рештки Сімнадцятого зайняли позицію біля входу в долину й закрили її стіною щитів. Шеренгою в одну людину. Не мали ані найменшого шансу витримати наступну атаку.

А вона вже розпочалася. Більшість Вершників Бурі розвертали коней і гнали назад. Вони були гвардією Батька Війни й теж мали свою гордість. Кількасот кінних ринуло на недобитки меекханської піхоти.

Раптом, згідно з нечутним наказом, лінія

1 ... 34 35 36 ... 156
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь"