Читати книгу - "Тарасові шляхи"

Він побачив і самого Пушкіна.

За кілька днів до цього Мокрицький з захопленням розповідав Тарасові:

— Ох, який вчора був вечір у нашій майстерні. Ніколи в житті не забуду.

Йому не терпілося швидше розповісти, а Тарасові, звичайно, не терпілося швидше почути.

— Розкажіть!

Аполлона не треба було просити двічі.

— Вчора було стільки відвідувачів у нашій майстерні.

— У вас завжди збирається багато людей... — мовив Тарас.

— Але вчора, вчора з Жуковським приходив Олександр Сергійович Пушкін.

— Пушкін? — недовірливо глянув Тарас. — І ви бачили самого Пушкіна?

— Я його вже не вперше бачив, — з дитячою гордістю відповів Аполлон. — Я бачив його вже двічі у знайомих, і він удруге пізнав мене і потиснув навіть руку. Якби ти знав, що я відчував! Він сказав мені: "Тільки не одружуйтеся, а Італії вам не минути". А от учора, вчора цілий вечір вони були у нас...

— Ну, розкажіть по порядку, — прохав Тарас.

— Увечері по обіді Карл Павлович ліг спочивати, а я сів читати йому Вальтер Скотта. Він любить, коли йому читають уголос.

Тарас з заздрістю подивився на Аполлона. Він сидить, як дома, у Карла Брюллова, читає йому...

— І раптом заходить Лукіян,—продовжував Аполлон,— і каже, що приїхали Василь Андрійович Жуковський і Олександр Сергійович Пушкін.

Я пішов у студію, щоб не заважати їм, але незабаром Карл Павлович покликав мене, щоб я приніс портфель з його малюнками.

— І ви його побачили, — тремтячим голосом спитав Тарас,— зблизька?

— Отак, як тебе, — радісно відповів Аполлон.—Який він! Якби ти знав, який він! Саме життя! І такий простий, веселий. Я щасливий, Тарасе. Це ж два генії — наш Карл

Великий і Пушкін. Хіба дивно, що вони відразу зрозуміли один одного і здружилися? Я думаю, так тільки у геніїв і буває. Простим смертним ще треба приглядатися одному до одного, пуд солі, як то кажуть, з'їсти. А таланти з того починають, чим прості люди закінчують. З яким захопленням розглядав Олександр Сергійович малюнки нашого Каролуса! А як дійшов до малюнка "З'їзд на бал до австрійського посла в Смірні" — Карл Павлович нещодавно його закінчив,—як глянув Олександр Сергійович, як заллється сміхом, кричати, стрибати почав, ну, зовсім дитина! Та хіба можна дивитися без сміху на цей чарівний кумедний малюнок? Уяви собі — смірнський поліцмейстер, товстий, круглий, спить посеред вулиці на килимі і подушках. На цю кумедну постать не можна без сміху глянути. Пушкін не міг розстатися з цим малюнком, сміявся, аж сльози виступили. Хоче слово вимовити і не може: "Друже, милий,—каже нарешті Карлові Павловичу, — подаруй мені цей малюнок. Прошу тебе!" А малюнок цей уже належить графині Салтиковій, щоб її чорти побрали. "Не можу,— каже Карл Павлович, — слово честі, не можу". А Пушкін теж не може відірватися від малюнка. "Подаруй, каже, брате, я навколішки перед тобою стану". І справді навколішки став. Я думаю: "Невже Карл Павлович відмовить? Пушкін, Олександр Сергійович Пушкін навколішки стоїть". І я в думках Салтикову до всіх чортів посилаю. А Карл Павлович своє: "Не можу, брате, розумієш, віддав уже, треба слова додержувати. Я тобі інший зроблю, копію, і з тебе самого портрет напишу. От приїдеш після четверга — почнемо".

— І він погодився приїхати? — перервав Тарас. — Він приїде позувати?

— Приїде, обов'язково приїде! — відповів Аполлон. — Пообіцяв приїхати через три дні. Умовилися так. Знову побачу його і бачитиму його ще стільки разів! Ну, наш Карл Павлович зробить з нього такий портрет, якого ще ніхто не писав. Я певний, кращий буде і від Тропінінського портрета і Кипренського, хоч і ті хороші, але не той, не той Пушкін там! Наш Каролус кого любить, той у нього чудесно виходить! Усі кажуть — портретист він неперевершений! От тільки як міг він йому відмовити і не подарувати малюнка... — раптом зажурено похитав головою Аполлон.

— Подумаєш, слово Салтиковій — то ж Пушкін!

— Ну, то він же зробить копію! — заспокоююче нагадав Тарас. — А коли сам Брюллов зробить копію, це ж однаково, що оригінал. Він же не розсердився? Не образився Пушкін?

— Ні, ні, він ходив по майстерні від картини до картини, і очі в нього так натхненно блищали. Отаким би його намалювати! І обидва — і він і Жуковський — на прощання обняли Карла Павловича і розцілували. У житті не забуду цього вечора!

— Коли б мені хоч у щілинку його побачити, Пушкіна!— мрійно мовив Тарас.

— Чому в щілинку? От він приїде на сеанс, а ти приходь до мене ніби з якоюсь справою і побачиш, — великодушно запропонував Аполлон.

Вони ще довго ходили, "проводжали" один одного, не звертаючи уваги на гомін на вулицях, на площі перед Адміралтейством, де цього року особливо модним було катання з насипаних там гір. Пани катались на тройках, бідніші — просто на санках.

— Ну, час по домівках, я вже змерз. Хоча в мене підкладка пальта і теплого кольору — червоного, але