Читати книгу - "Дім, в якому…"

— Я впаду, — сказав я.

— А до того, як упадеш?

Важко було зрозуміти, якої він чекає відповіді. Я чесно уявив послідовність подій.

— Буду висіти. Потім упаду. Трохи повишу, а тоді вниз…

— А якщо тебе кожного дня так підвішувати?

Я нарешті почав розуміти.

— Хочеш сказати, що з кожним днем я буду висіти трошки довше?

— Молодець. Розумний хлопчик.

Чорний знову прикусив олівець і втупився в зошит.

— Ну але ж досить впасти один раз, і вже нікого буде підвішувати. Я ж не кицька.

— От і Лорд свого часу так думав.

Лорд відкинув журнал і подивився на Чорного. Дуже недобрим поглядом.

— Може, досить? — запитав він.

Я з жахом зрозумів, що описана Чорним ситуація, як пишуть у титрах найплюгавіших фільмів, ґрунтується на реальних подіях.

— Але ж це неможливо, — сказав я. — Це садизм!

— От і Лорд свого часу так вважав. Досі, як бачиш, не любить згадувати.

— Я запитую, може, ти заткнешся?

Лорд виглядав так, що на місці Чорного я б заткнувся якомога швидше. Але Чорний був Чорним.

— Охолонь, — сказав він Лордові. — Красу зіпсуєш.

І тут почалося таке, що я повірив мало не в половину історій, розказаних минулої ночі.

Лорда жбурнуло на край ліжка. Звідти, вочевидь, на підлогу, але вже у цьому я не був певен. Чорний встиг сісти. Встиг навіть зняти окуляри. Вставав він уже з Лордом, який повиснув йому на шиї. Далі він намагався його від себе відірвати, а Лорд намагався придушити свого супротивника, і виглядало це страхітливо.

Фігура з двох людей з лютим гарчанням незграбно покружляла в проході, понаштовхувалася на меблі, перевернула тумбочку й повалилася на ліжко, придавивши Шакала. Шакал заверещав.

Потім вони перекотилися на мій бік. Я зачаровано втиснувся в жердини спинки. Два спотворені лиця… важке дихання… слина… дуже близько. Аж надто близько. Табакі не переставав верещати. Зараз вони ще разок перекотяться, приречено думав я, і привіт Куряці. Переламають мені всі кості.

Вони не перекотилися. Чорному вдалося струсити з себе Лорда і схопитися на ноги. Його черевики потопталися перед моїм носом, потім він зіскочив на підлогу, і я нарешті перевів подих.

Кого вважати переможцем, залишилося незрозумілим. Лорд, який корчився біля спинки ліжка, виглядав препогано. Чорний, який витирав подолом майки кров з лиця і шиї, виглядав не краще. Судячи з останнього кидка — переміг він. Але судячи з того, як блискавично він ретирувався з ліжка, сам Чорний не був у цьому аж настільки переконаний.

Найкраще виглядав недорозчавлений Табакі. Сидячи на двох подушках, він так іскрометно лаявся, що відносно нього я одразу заспокоївся.

— Таких, як ти, відстрілювати треба, — сказав Чорний Лордові, коли Табакі ненадовго затк­нувся. — Як скажених собак.

— Виродок! — відповів Лорд. — Свиняча морда!

Чорний виплюнув у кулак вибитий зуб. Подивився на нього, струсив на підлогу й вирушив до дверей.

На підлозі перед перекинутою тумбочкою валялася неймовірна кількість пляшечок з ліками, які викотилися з неї. Йдучи, Чорний посковзнувся на одній і мало не впав. Лордові це трохи підняло настрій. Зовсім трішечки.

Коли повернулися Сфінкс, Македонський і Горбач, їм також довелося покататися на флаконах. Маневруючи поміж ними, Горбач доніс Грубого до його ящика, посадив там і сказав, що ми тут, як видно, непогано розважалися.

— Непогано? — обурився Табакі. — Ви, хлопці, можна сказати, пропустили все! Це була пое­ма! Бій Ахіллеса з Гектором! Та щоб мені очі повилазили!

Сфінкс обдивився розорене ліжко, всеньке в осколках, та Лорда і сказав, що бачить поле бою і труп Гектора, але ніде не бачить Ахіллеса.

— І не скоро побачиш, — попередив Табакі. — Він десь там, не знаю де, вмивається кров’ю.

— Зрозуміло, — зітхнув Сфінкс. — Будемо мати на увазі. — Він зсадив Нанетту на підвіконня. — Добре, що ми принаймні птаху з вами не залишили.

Наступну годину я проповзав під ліжками, збираючи численні флакони і склянки. Табакі мені начебто допомагав. Його захоплення з приводу бійки жахливо нервувало. По-моєму, Лорд із Чорним поводилися радше як тварини, ніж як стародавні герої, і виглядало це відразливо.

— Запевняю тебе, голубчику, стародавні герої поводилися не краще, — заперечив Шакал. — А може, навіть і гірше, — додав він замислено, явно відсвіжаючи в пам’яті Гомера. Я чимшвидше відповз від нього, поки він не почав цитувати вибрані шматки з «Ілліади». Я вже здогадувався, які саме уривки можуть у нього бути улюбленими.

Після прибирання Сліпий, обмацавши Лорда, сказав, що в нього зламане ребро.

Про Могильник ніхто навіть не заїкнувся. Лорд дозволив перетягнути себе еластичним бинтом і всівся в обнімку з подушкою, злий як чорт. Він запевняв, що бинт не давав йому дихати, а ребро — лягти, й тепер він був приречений на безсонні ночі та нестачу кисню.

Табакі пообіцяв, що не залишить його в біді. І не залишив. Він співав Лордові. Він грав йому на губній гармошці. Він підтримував його сили мерзотними настоянками, в яких плавали чилійські перчики. Заодно підкріплявся сам. Так що Лорд був не один. Жодна жива душа не заснула б там, де Табакі когось так ревно розраджував.

Потім у Чорного піднялася температура. Табакі запереживав. Сказав, що це явна ознака занесеної в кров інфекції, та що дні Чорного, треба думати, — лічені.

Чорного також розрадили настоянкою і піснями.

О третій ночі вони заспівали хором.

Під цей жахливий спів мені все-таки вдалося ненадовго заснути. Прокинувшись, я виявив на ліжку голого Горбача, озброєного шваброю. Він тримав її, як багнет, спрямований на невидимого супротивника, і мав вигляд закінченого психа. Я би, вочевидь, на смерть перелякався, якби ми з ним були в кімнаті самі. Але поряд був Шакал, а в проході поміж ліжками Лері з Македонським, пошепки пересварюючись, навіщось відсували від стіни тумбочку. Виглядали вони приблизно як Горбач, принаймні не краще. Обоє в трусах і в чоботях на босу ногу. Особливо гарними були чоботи Лері з загнутими носаками.

Відкриті нарозтіж вікна чорніли ніччю, двері в передпокій також були розчахнуті й навіть підперті стосиком книжок. По кімнаті гуляв протяг.

— Ось він! — прошепотів Лері. — Тепер не втече! Горбачу, готуй швабру!

Горбач перестав метатися, виструнчився й відповів — також дуже голосним шепотом — що, на його думку, йому цим можна зашкодити.

— Чистоплюй! — прокректав Лері.

Тумбочку відсунули й розвернули. Лері акробатично скочив кудись поміж нею та стіною, але, мабуть, боляче вдарився. Горбач упустив швабру. Македонський вихопився на ліжко.

Я остаточно переконався, що всі вони показилися. Табакі зняв з мене швабру і, передаючи її Горбачу, люб’язно поділився:

— Щура ловимо. Тебе не дуже пристукнуло?

Мене не пристукнуло, але дивитися, як знищують щура, якось не хотілося. З дитинства не терплю таких речей. Незалежно від того, чи це щури, чи павуки. Довколишніх таке ставлення чомусь дуже веселить.

— Боягузи кляті, — сказав Лері, вилазячи з-за тумбочки. — Допомоги від вас…

Горбач із Македонським закліпали. Горбач знову пробубонів щось про те, що боявся за­шкодити.

Я почав потихеньку вдягатися.

— Куди? — вражено запитав Табакі.

— Поїду прогуляюся.

— Куди це ти прогуляєшся? У коридорах темно!

Я про це геть забув, але сказав, що візьму ліхтарик.

— Не можна. Там зараз активізувалися маніяки й індивіди з роздвоєнням особистості. Ліх­тарик приверне до тебе їхню увагу.

Я озирнувся.

— А де Лорд?

— От якраз він зараз