Читати книгу - "Дім, в якому…"

Так давно, що він уже не пам’ятав, коли це було, пам’ятав тільки, що зав­жди його ховав. Спочатку — щоб не відібрали, а потім просто якомога далі від цікавих очей. Ніж був красивий. З тонким, як шило, лезом, заточеним з обох боків. Лезо ховалося в колодці й вискакувало з тихим клацанням. Коротке і смертоносне, як зміїне жало. Ніхто не говорив Сліпому, що ніж красивий, він і сам це знав. Він не замислювався над дивацтвами старшокласників свого дитинства, й те, що один із них подарував дитині таку іграшку, також не здавалося йому дивним.

Другим ножем убили Лося. Він не був ані красивим, ні зручним у руці. Звичайний кухонний ніж зі слідами іржі. Сліпий ненавидів його, але не міг змусити себе з ним розлучитися. Доторкаючись до нього, він за кожним разом здригався, але одночасно переживав дивне відчуття неможливості того, що сталося, й воно притупляло біль. Жалюгідний кусок заліза, що лежав на його долоні, не міг убити Лося. Миша не з’їсть гору, укус комара не вб’є лева, смужка сталі не могла знищити його бога. І він зберігав цей ніж, навідував його, торкався до нього, тільки щоби знову і знову перейматися цією невірою. Уявляти, нібито Лось не вмер, а просто щез, розчинився, відмовившись від Дому, який його зрадив.

Треба було йти звідси. Сліпий заховав свій ніж до кишені, другий загорнув назад у газету й опустив у тайник. Цеглина зайняла попереднє місце. «Светр, — подумав Сліпий, — треба його забрати». Він вийшов, клацнув замком, притиснувши дужку, і піднявся сходами. На другий поверх вихопився бігом. Майже не залишалося часу. Ніч добігала кінця. Ліс поїдав її дуже швидко. Коридор, двері, тиша… Ось-ось у цю тишу ввірвуться перші звуки ранку, й він перестане бути невидимкою. Уявляти це було неприємно, і Сліпий поспішав.

Куряка

Навідуючись у Клітку

Цілий день після Ночі Казок я був, як труп, і тільки надвечір почав оживати. Поетапно. Спочатку знайшов у собі сили доїхати до туалету, де спіткав моторошну істоту з червоними повіками, яка виявилася мною. Треба було щось із нею робити, і я вирішив її помити.

Македонський допоміг мені роздягнутися. Сам би я не зміг. Руки дрижали, як у пияка з тридцятирічним стажем. Просто не вірилося, що можна так розвалитися після однієї-єдиної пиятики. Позбувшись піжами — вона так пропахла хвоєю та спиртом, що, за бажання, її до кінця життя можна було використовувати як засіб від комарів, — я посидів під душем і повернувся до спальні.

Була майже шоста. Я так і не навчився вгадувати точний час без годинника. Якось та вилізши на ліжко, я вийняв з-під подушки блокнот і почав малювати все підряд. Шерег наплічників і сумок на спинці ліжка… Голову Табакі, що витикалася з кокона пледа, в який він загорнувся. Лорда, котрий позіхав…

Наплічники вдалися найкраще. Табакі майже не було видно, а Лорд відвернувся, як тільки помітив, що я його малюю. Тож я заштрихував наплічники, надав їм об’ємності та звисабельності, зачорнив знизу й уже почав було покривати дрібними орнаментами, коли Табакі підповз ближче й мало не наліг на блокнот, затуливши від мене все, що можна було затулити.

— Чого ти не малюєш далі? — здивувався він, коли я прибрав блокнот геть.

— Мені заважає твоя голова, — чесно відповів я. — А ще не люблю, коли мене штовхають під лікоть.

Табакі вирішив образитися. Відкотився й сів до мене спиною. Я вже знав, що дутися подовгу він не вміє, і не звернув на це уваги. Але малювати розхотілося. Захотілося їсти.

— Є що-небудь їстівне? — запитав я.

Лорд кивнув на тумбочку:

— Бутерброди. Залишилася пара штук. Доповзеш?

Плед, яким застелювали ліжко, ніколи не лежав рівно.

Вічно піднімався горбами і морщився важкопрохідними складками. Повзати по ньому було мукою. Але я зробив спробу.

Табакі сказав, що я подібний на невірну жінку султана, яку закатали в килим, перш ніж втопити.

Лорд допоміг мені розмотатися — простягнута рука — вручив згорток із бутербродами — кидок до тумбочки — й повернувся у свій куток — іще один кидок. Для ходячого — десь зо два кроки. При цьому він нічого не перекинув, не зсунув і, безумовно, ні в чому не заплутався. Якщо згадати, що вчора Лорд виробляв приблизно те ж саме в пітьмі, а на ліжку при цьому валялося море людей, у цьому не було нічого дивного. Але оскільки цим разом він навіть не зволив розлучитися з журналом і навіть продовжував його читати — тобто одна Лордова рука весь час була зайнята — я все-таки здивувався. Я дивився на нього — й не просто комплексував. Я був готовий розплакатись.

Мало того, що людина вродлива до непристойного та витворяє неймовірні речі, — він цього ще й не помічає! Якби він дер носа, підкреслюючи свою вищість, чесне слово, було б легше його витримувати.

Лорд гриз задирку й гортав журнал, а з його лиця не сходив гидливий вираз, який означав, що читає він цілковиту дурню. Він витав десь, де йому не надто подобалося перебувати, але повернутися в осточортілу реальність був не в змозі. Навіть щоби подивитися, куди повзе, і переконатися, що взяв із тумбочки саме те, що збирався.

— Лорде, — сказав я. — Іноді мені здається, що ти просто прикидаєшся.

Він підняв на мене неуважний погляд.

— Тобто?

— Ну, що ніякий ти не візочник насправді.

Він різко повів плечима та знову втупився в журнал. «Мало що кому здається». Він цього не сказав, але іноді зовсім не обов’язково говорити щось голосно, щоб тебе зрозуміли.

— Може, ти дійсно нащадок драконів? — промовив я. — Може, насправді ти літаєш, а ми не бачимо?

— Хочеш, поясню? — запитав раптом хтось.

Я озирнувся.

Це був Чорний. Він лежав на своєму ліжку, з зошитом під підборіддям, прикусивши олівець. Подібний на крупну вівчарку з тоненькою кісточкою в зубах.

За час проживання в четвертій я встиг призвичаїтися до того, що двоє тут зав­жди мовчать. Македонський і Чорний. Правда, мовчали вони по-різному. Македонський мовчав, як глухонімий, а Чорний — з підтекстом. «Мені краще рота не відкривати». Щось приблизно таке. І я так звикнув до цього їхнього мовчання, що коли Чорний заговорив, геть розгубився. Навіть бутерброд мені випав з руки. Упав він, природно, маслом донизу. І яйцем донизу.

— Що-що? — перепитав я.

— Кажу, можу пояснити, — повторив Чорний. — Якщо хочеш.

Я сказав, що хочу. І спробував згадати, про що запитував.

Чорний сів і зняв окуляри.

Ніхто, крім самого Чорного, не сідав на його ліжко. А також не лягав, не падав, не клав на нього ноги й не жбурив брудні шкарпетки. Ніхто взагалі нічого туди не клав. Це зав­жди акуратно застелене, чисте ліжко здавалося тут чимось абсолютно чужорідним. Як і сам Чорний. Так, ніби він у будь-яку мить міг відчалити на ньому, немов на плоту, кудись до далеких берегів. Туди, де водяться Чорні.

— Усе дуже просто. Бачиш це ліжко?

Чорний показав на полицю Горбача в себе над головою. Яка разом з нижнім ярусом до далеких берегів нізащо не попливла би.

Я сказав, що, звичайно, бачу.

— А як ти думаєш, що станеться, якщо підвісити тебе на її спинці? Так, щоб ти тримався тільки руками,