Читати книгу - "Останній спадок"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— То як хочеш дешифровувати? — почувся позаду спокійний голос Марка. — Ти не маєш ні довжини стержня, ні його діаметра.
— Дивися, — я відсунувся на кріслі так, аби Марко міг через моє плече бачити записи, — Едґар Алан По в праці «Кілька слів про тайнописи» зазначав: «Ми заледве можемо уявити час, коли не існувало потреби або принаймні бажання передавати інформацію від однієї людини до іншої в такий спосіб, аби ухилитися від загального розуміння…» Там само він описав метод дешифрування скитали без знання діаметра стержня. Метод полягає в тому, що можна, використовуючи конус зі змінним діаметром, переміщувати пергамент уздовж доти, доки текст не стане зрозумілим, читабельним. На жаль, такого конуса в нас немає, тому вдаватимемося до трохи важчого способу. Стержень із найменшим радіусом містив би в посланні два символи по окружності, але це був би найпростіший метод і, по суті, ним ніколи не послуговувалися. Тому почнемо з вірогідності, що по колу в нас розташовано три символи на трьох гранях (стержень скидався на продовгуватий валик із трикутним перерізом). Тоді наш текст набуде ось такого вигляду. Поглянь.
Оскільки значення кириличних і латинських рядків майже не відрізнялось, я вирішив почати саме з українського алфавіту. Після того як я переписав літери послання в три рядки згори вниз і відклав аркуш, ми обоє втупились у нього, не знаючи, що й думати.
— І що це?
Марко пожвавішав. Він вирішив, що це кінець, що перед нами правильний результат дешифрування, і з надією вдивлявся в мої руки. Але це був далеко не кінець, а якраз початок. Початок, який хтозна, чи взагалі має кінець.
— А ти гадав, що нам вдасться з першого разу?
— Тоді що далі?
— Продовжимо, збільшивши кількість символів по окружності до чотирьох. Зазвичай це оптимальний варіант для всіх послань, створених за допомогою скитали. Потреба надсилання прихованої інформації може виникати абсолютно несподівано, а під рукою здебільшого є не круглі стержні, а чотиригранні квадратні чи прямокутні дощечки або й патички.
Рядків стало на один більше, а стовпчиків — на два менше відповідно. Те, що проступило на аркуші, змусило нас із Марком прикипіти до нього поглядом.
— «Де люд рождає земля стає домом»! — вигукнув Марко. — Срати й не встати…
Люд? Земля? Дім? Я ще кілька разів перечитав отриману розгадку, але так і не зрозумів, що вона означає. Згадав усе, що колись вичитував у книжках чи інтернеті про білих хорватів і їхні «землі», аби хоча б на краплину вловити зміст зашифрованих слів. Дарма.
— Уявлення не маю, що це за люд такий і їхній дім, — розвів я руками, наче перепрошуючи за нові загадки. — Може, це ще одна інформація, котру треба було закрутити так, аби розгадати міг уже тільки адресат. Простий рівень скитали було дано, аби той упевнився, що на правильному шляху.
Не дослухавши мене, Марко взявся ходити колами. Його голова зневірено похилилася, а обличчя спохмурніло.
— Дивно це все якось…
— Ну так, — погодився я, теж підвівшись, щоб розім’яти ноги, — але потрібно колупнути глибше, аби дізнатися, що все це може означати…
— Нічого це не може означати, Даліборе! — зарепетував Марко. — Невже ти не розумієш, що це повна маячня?! Якийсь довбаний розіграш!
— Ні-ні. — Я мусив зберегти віру бодай самому собі. — Просто треба подумати ще трохи. Розгадка вже близько.
— Чуваче, а ти не задовбався думати? Я приїхав, аби підтримати тебе. Гадав, що потребуєш дружнього плеча, сидиш тут у депресії й палаєш бажанням випити. Адже студент твій застрелився! А ти граєшся в усілякі шифри.
— Не зрозумів… — Я на мить завмер.
— Пробач, але якщо ти й далі втиратимеш мені про якісь загадки й містичних посланців білих хорватів, — чи як там вони, — ноги моєї тут не буде.
— Але ж…
— Годі! — гримнув Марко.
Не знаючи, що сказати, я стояв і просто чекав на подальші дії свого друга.
Що, як таки його правда? Може, це розгадування — лише плід моїх фантазій, за які я вчепився, аби не з’їхати з глузду від пережитого шоку. Може, це послання зовсім і не мені призначене. Може, хтось сидить десь і чекає на Максима з невеликим пакунком, не знаючи, що насправді його вже немає серед живих.
— Я забронював номер у готелі «Львів», якщо буду потрібний, — обернувшись, через плече, кинув Марко, — але попереджаю відразу: прийдеш зі своїми тупими версіями всесвітньої змови — одразу звалю додому. А коли з’явиться бажання посидіти в якомусь затишному ресторанчику й по-дружньому поспілкуватися, випити пива, то я з радістю.
Виходячи з кімнати, бугай розминувся з Лукою й скуйовдив йому волосся так, що той ледь не впав.
— Ей… — пискнув хлопчик, розмахуючи руками. — Хто це? Я тобі…
Та лупити маленькими кулачками вже не було кого: Марко миттю зник за дверима.
— Хто це був, татку? — Лука, згорблений і зі звішеними мало не до колін руками, кинув на мене багатостраждальний від неспання погляд. Зараз він більше нагадував такого собі зомбі-лінивця, аніж дев’ятирічного хлопчика.
— Та так… один мій друг.
Зважаючи на ті чотири роки, що минули, малий навряд чи згадає Марка.
— У тебе тут уже й друзі з’явилися? — Син збадьорився. — Класно!
— Ні, Луко. Це давній друг.
— Давній? То чого він пішов так рано?
5
Салерно, Італія. 31 серпня, 2015 рік
Квитки до Рима вже ось із годину затиснуті в руці, але ховати їх чи просто випускати з поля зору Мелані не хотілося. Вона стояла посеред вокзалу перед великим табло з розкладом найближчих потягів і дивилася на один напис — «Салерно-Рим | Прибуття 18:23 | Відправлення 18:51 | Перон № 2». Метушня закручувала вихорами затхле й запилене повітря. Спека вичавлювала з людей літри поту й змішувала його відразливий запах зі смородом застояного в урнах сміття. Жінка відчула, як десь у горлі зародився гіркуватий присмак, а щоками побігли краплі холодного поту. Не витримавши, вона розвернулась і побігла в бік вивіски WC.
У геть порожньому туалеті Мелані виблювала. Горло роздирав пекучий біль, очі сльозилися. Востаннє її так нудило чотири роки тому, коли відчула на своїх руках гарячу й липку кров чоловіка й доньки.
Під довгим чотириметровим дзеркалом розмістилися три умивальники, а за ними — стільки само кабінок. Умившись, Мелані підвела голову, вглядаючись у своє відображення й не впізнаючи себе через глибокі зморшки, що проорали обличчя, та почервонілі й
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Останній спадок», після закриття браузера.