Читати книгу - "Останній спадок"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Нічого не чув про розслідування? — уже шепотіла вона. Жінка щосили стримувалась, аби не розридатися на моїх очах. Руки хаотично хапали пасма волосся й накручували їх на олівець. — Чому він так учинив? Будь ласка, поговори зі мною, бо я просто здурію…
Шукаючи допомоги, я глянув на Марка, але той у відповідь лише замотав головою й ступив крок назад із піднесеними вгору руками: «Виплутуйся сам, мужиче! Я тут ні до чого».
— Пробач, але нічого…
Жінка наче з розумінням закивала головою, але сльози все ж проступили на очах, викривлюючи бліде обличчя гримасою болю. Безпомічність скувала мої руки. Від ніякової тиші у вухах свистіло, а серце шалено гупало, змушуючи кожну клітину викручуватися від дискомфорту.
— П-пробач, що так дістаю з-з самого ранку… — затинаючись і витираючи сльози, прошепотіла Ірина.
— Нічого. Я все розумію.
— Дамочко, не журіться, — озвався раптом з-за спини Марко, — такі гарні очі не повинні плакати. Вони мають сяяти, зачаровуючи чоловічі серця.
Фліртувати Марко вмів, а от добирати вдалий момент — аж ніяк. Однією рукою затуляючи камеру, а другою відчайдушно махаючи, я намагався відігнати подалі чоловіка з мозком завбільшки з горішок.
— Вибач іще раз, Ірино. Тримайся там. Краще не переглядай новини, а виспись і відволічися на трохи. Ти сама себе заганяєш у депресію. Усе налагодиться… я мушу йти. Бувай.
Не дочекавшись від жінки на відповідь, я вимкнув Skype та люто зиркнув на Марка.
— Ти що, висрав зранку весь мозок? Для тебе все це просто жарти?
— У-о-у, чуваче, — викинув уперед руки бугай, немов захищаючись від нападу мого дикого гніву. — Легше. Я що? Я нічого…
Перед моїм внутрішнім зором усе ще пропливало обличчя бідолашної Ірини. Жінка тремтіла під хвилями болю. Очі бігали вправо… вліво… волосся накручувалося на олівець. На олівець. НАКРУЧУВАЛОСЯ, чорт забирай!
— Блі-і-н!
— Щось не так?
— Мабуть, я знаю, що означає те послання!
— Ти про що?
— Точніше, не послання, а шифр. Як я раніше не додумався?!
Я відкрив Google Chrome й увів у пошуковий рядок різні варіанти назви шифрувань.
— Що ти робиш? — Марко обійшов мене й з-за спини дивився на монітор.
— З усього того я навіть не подумав дібрати дешифратор. Тим паче такий!
— Який? Слухай, ти мене лякаєш.
Мої пальці почали бігати клавіатурою з дедалі більшою швидкістю, а груди затопило передчуття перемоги, чи не вперше за останні дні переборюючи сумніви та важкість. Коли очі натрапили на те, що пальці випитували в мережі, я з радісним вигуком підстрибнув, ледь не перекинувши завалений паперами стіл. Марко мимоволі відсахнувся, але знайшовся вхопити куб, який мало не злетів зі столу.
— Це шифр! Це ж так просто. Банально й просто! Це просто Ш-И-Ф-Р!
Приятель так і стовбичив із кубом у руках, не тямлячи, чи то я схибнувся від недосипання, чи то випита кава була з якимось наркотиком. Марко не розумів чіткості та ясності картини, у яку складалися чудернацькі пазли.
— Поясни, будь ласка, що відбувається? Ти розшифрував послання? — Коли напруження в повітрі спало, Марко знову вмостився в крісло й звідти спостерігав, як я походжаю кімнатою.
— Це шифр перестановки. Здавна відомі три типи захисту інформації, яку треба кудись передати. Перший — простий фізичний, коли послання супроводжували величезні армії чи якісь найманці.
— Так, — кивнув Марко.
— Другий — стенографічний, тобто тайнопис. До прикладу, згадана Геродотом «голова раба». Раба брили наголо, робили на його голові напис, а потім відрощували йому волосся та посилали до адресата. Сьогодні мистецтво й інформаційні технології розвинені так, що люди призвичаїлися передавати інформацію в картинах, аудіозаписах, відеозаписах тощо.
— Ну, — Марко тупився кудись у підлогу, підшуковуючи слова, — так, а що ж це за шифр перестановки?
— Це один із різновидів третього типу — перетворення тексту на нечитабельний. Змішування літер, перестановка їх місцями, заміна за певним, заздалегідь підготовленим алгоритмом. Я ще не впевнений, але, як на мене, тут використано один із таких шифрів.
— Якщо ти ще не впевнений, то чого скакав, як мавпа?
— Глянь. — Я повернув екран лептопа з відкритою веб-сторінкою Кіровоградського державного педагогічного університету до очей друга й тицьнув пальцем.
— Скитала — один із найвідоміших криптографічних пристроїв, який винайшли ще давні спартанці. Це дуже простий вид шифрування, який часто застосовували в ході війни, зокрема — під час війни Спарти й Афін. Для бойових дій потрібно було зашифрувати послання не лише надійно, а й доволі просто, без викрутасів. Принцип дії скитали описували давньогрецькі історики Аполлоній Родоський і Плутарх.
— Даліборе, мені це абсолютно байдуже. Говори ближче до суті.
— Суть шифрування полягає в тому, що пергаментну стрічку намотували на стержень і писали на ній упоперек. Коли стрічку розгортали, то отримували на перший погляд хаотичне розташування літер згори вниз. Дешифрування проводили за допомогою визначення діаметра й довжини стержня, але адресат зазвичай знав цю інформацію ще до її отримання.
— То наш набір символів, записаний на папірці, схованому в дерев’яно-металевому кубі, що його приніс твій студент після першої прочитаної йому лекції, а опісля вистрілив собі в рота, виявляється простим давньоспартанським шифром із назвою «скитала»? — Від роздратування з Маркових вух, здавалося, от-от вальне пара. — Ти знущаєшся з мене?
Він скочив із крісла з наміром щось зробити, кудись піти, одначе завмер, не знаючи, що саме має втнути, аби вгамувати себе та свого друга. Із заплющеними очима Марко важко й глибоко вдихнув, а тоді втупився в мене.
— Чому ти вважаєш, що це скитала?
— Я так не вважаю. Принаймні поки що не вважаю. Але все збігається — стрічка, хаотичні символи згори вниз і…
— І що?
— Я розумію, що це дивно звучатиме.
— Ще дивніше за все раніше сказане? — Марко скептично звів брову.
— Вір чи ні, але в дитинстві ми з батьком іноді переписувалися ребусами. Я був іще малий і обмежувався просто перестановками літер у словах, а от тато щоразу намагався ускладнити свої. Це було його захоплення. Мене осяяло, коли я побачив, як Ірина накручує собі волосся на олівець. Мені треба просто дещо перевірити в інтернеті.
Мої руки неначе самовільно взялися переписувати розшифрований набір літер на окремий чистий аркуш, видобутий із тієї самої шухляди, що й куб. У грудях запекло від усвідомлення, що результат дешифрування може бути абсолютно неочікуваним. А що, як насправді це не скитала, а щось зовсім інакше? Або мені нічого не вдасться? А коли вдасться, то чи зрозумію я послання? Проте я усвідомлював, що коли не розгадаю цю загадку, то ніколи
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Останній спадок», після закриття браузера.