Читати книгу - "Життя Дон Кіхота і Санчо"

ньому, він його осквернив. Пройдисвіт-джура не має наміру приховувати те, про що він щойно довідався і що було довірене його скромності, й говорить про Альдонсу як і про будь-яку гарненьку сільську дівку. І тоді Дон Кіхот, зі смутком у душі побачивши, як брутально уявляє собі Санчо його кохання, не розуміючи, що для кожного справжнього закоханого його кохання унікальне й таке, якого раніше ніколи на землі не було, розповідає йому змістовну історію про вдову й ідіота, щоби зробити з усього цього висновок: «За що я люблю Дульсінею Тобоську, тим вона не поступиться жодній у світі принцесі». Бідолашний кабальєро, скільки часу ти мусив мовчати й ховати в найглибших закутнях серця свій сором перед тим, що ти на схилку років закохався в прекрасну дочку Лоренсо Корочка та Альдонси Ліскової, лише для того, щоби потім згадувати її під ім’ям Дульсінеї на дорогах своїх пригод мандрованого рицаря! Скажи ж мені, чи не віддав ти їй усю свою славу, ту славу, яку ти виїхав у світ здобувати для неї?

Коли закінчилася ця розмова, Дон Кіхот написав листа Дульсінеї, хоч і знав, що Альдонса не вміє читати, і ще написав цидулку, в якій просив свою клюшницю віддати Санчо трьох ослят. Ох, Санчо, Санчо, ти взявся виконати одне з найграндіозніших у світі доручень — віднести Дульсінеї любовне послання, і ти не можеш зробити це, не взявши з собою також письмове розпорядження про передачу тобі трьох ослят!

Відбулася ще одна розмова, під час якої Дон Кіхот сказав: «Слово гонору, Санчо, ти майже такий самий шалений, як і я». І то була правда, мій сеньйоре Дон Кіхоте, бо ж ти заразив його своїм божевіллям, благородний кабальєро.

Коли Санчо зібрався їхати, «наш гідальго мерщій стягнув зі себе штани і вже в самій сорочці спершу підскочив кілька разів угору, ляскаючи долонями в п’яти, а тоді пішов у переверти, світячи грішним тілом. Санчові того було вже задосить; він торкнув Росинантові повід і пустився в дорогу — тепер йому не гріх буде забожитись, що пан його справді з глузду з’їхав».

Розділ XXVI

Де оповідається про дальші витівки закоханого Дон Кіхота в горах Сьєрра-Морена

І залишився в тих горах Дон Кіхот, і став ревно молитися, зробивши собі вервицю з великих жолудів, ходячи туди-сюди по лужку, пишучи та вишкрябуючи на корі дерев і на дрібному піску багато віршів, зітхаючи та кличучи до себе всіх фавнів, сильванів та німф, які блукали в тій глухій місцевості.

То була справді чудова пригода! Пригода більше споглядального, аніж активного характеру. Проте існують люди, мій Дон Кіхоте, які зовсім сліпі до пригод, що обмежуються зітханнями, без радісних вистрибувань і ляскання по чоботях. Лише ті, хто так вистрибує або спроможний так вистрибувати, можуть вершити великі справи. Горе тому, хто на самоті зі собою завжди зберігає розважливість і не хоче, щоб інші на нього дивилися.

Ця покута Дон Кіхота в горах Сьєрра-Морена нагадує нам про іншу пригоду, яка сталася з Іньїґо де Лойолою в Манреській печері, а надто про той випадок, коли в тій-таки Манресі й у монастирі Святого Домініка «йому згадався, — як розповідає нам отець Ріваденейра (книга І, розділ IV), — приклад із життя одного святого, який для того, щоби випросити в Бога те, що він собі хотів, вирішив не снідати, доки він цього не одержить. Наслідуючи того святого, — додає отець Ріваденейра, — він також постановив собі не їсти й не пити, допоки не досягне миру в душі, якого він так прагнув, якщо така здержливість не загрожуватиме йому смертю».

Наприкінці своєї книжки благочестивий автор «Житія святого Симеона Стовпника»[60] додає: «Це життя годиться більше для того, щоби ним захоплюватися, ніж щоби наслідувати його», а Свята Тереза в третьому параграфі XIII розділу своєї «Книги життя» переконує нас у тому, що диявол «каже нам або дає зрозуміти, що поведінкою святих ми повинні захоплюватися, але нам не дозволено робити те, що й вони, адже ми — грішники», а ще вона там пише, що ми повинні знати, на кого нам слід дивитися з трепетним захватом, а кого наслідувати. З цих висловлювань можна зробити висновок, що покутницькими діяннями Дон Кіхота в горах Сьєрра-Морена радше треба захоплюватися, аніж наслідувати їх. Але я повинен сказати вам, що з того самого джерела, з якого брали початок його найшляхетніші подвиги, виникали й підстрибування в повітря, бо одне не можна було відокремити від другого. Ті божевільні вибрики розпалювали його кохання до Дульсінеї, а це кохання було компасом і пружиною його дій.

Прекрасне є надлишковим, чимось таким, що має свою мету в собі, — цвітом життя. І підстрибування в повітря — це щось чудове, бо вони не мають іншої мети, крім відтворювати себе. Хоч, власне кажучи, вони все ж таки мають іншу мету, мету навчання. Дозвольте розповісти вам одну притчу.

Прийшли на поле два жниварі. Один із них, щоб нажнивувати багато, косив, забуваючи гострити косу, й через короткий час лезо затупилося й зазубрилося, і він лише валив жниво, не зрізаючи стебла. Інший занадто дбав про те, щоб йому жнивувалося добре, і впродовж майже всього ранку гострив свого інструмента, а коли надійшов вечір, то жоден із двох не викосив своєї денної норми. Тож є люди, котрі зовсім не дбають про те, щоби гострити та очищати свою волю та відвагу, а є й такі, котрі протягом усього життя нагострюють її та налаштовують, і смерть застає їх у таких приготуваннях до життя. Тож треба й косити, і нагострювати косу, трудитися й готуватися до трудів. Без життя внутрішнього немає життя зовнішнього.

Отож ці вистрибування, молитви, нашкрябування віршів на корі дерев, зітхання та благання — це лише духовні вправи для того, щоби потім нападати на вітряки, колоти списом овець, перемагати у двобої біскайців, визволяти каторжників, які віддячать тобі градом каміння. Тут, у цій глушині, вистрибуючи та витворяючи всілякі шалені витівки, він лікувався від глузувань світу, сам глузуючи з нього, і давав вихід своєму коханню. Тут він плекав своє героїчне божевілля, яке нікому не могло завдати тут шкоди.

Тим часом Санчо вирушив у подорож до Тобосо й, доїхавши до корчми, де його підкидали на ковдрі, зустрівся зі священиком та цирульником свого села. Ті, як тільки його побачили, стали розпитувати про Дон Кіхота і де він є, проте Санчо, підкоряючись непомильному інстинктові, спробував це приховати. І ти правильно