Читати книгу - "Сад забутих плодів"

[…]

На жаль, у моїй пам’яті залишається Радянський Союз, яким я його побачив кілька років тому. І я маю особливі почуття до тих днів і до тих зустрічей. Тому не хочуть падати мури, що зберігають мої спогади, і я уподібнююся до старих селян, які з ностальгією розповідали мені про попередню війну. На власний сором, я хотів би знову пережити ті часи й дозволити тому світові забрати мене, щоб я віднайшов усю свою тодішню затятість і знову боровся з ним, намагаючись, однак, урятувати атмосферу поезії й духовності, якою дихалося у друзів і на засніжених вулицях.

На щастя, є оці великі рукописні книги, де я знаходжу собі притулок, коли мені потрібна зустріч зі спогадами. Сьогодні один із таких днів — зокрема тому, що туман сховав долину й узяв голос річки, що біжить там, унизу. І я вирушаю в Грузію кількарічної давнини.

Поїздом до Єревана, столиці Вірменії. Опівнічна пора. Незручні ліжка, волога білизна, умивальник спільний із пасажирами сусіднього купе. Бруд і поличка, що б’є мене по колінах із кожним поштовхом поїзда. Туалет без туалетного паперу, який систематично краде провідник. Нарешті вранішнє світло показує нам простори полів і лісів, які масштабують людей і тварин. Грандіозне прибуття в Ростов у супроводі притоки Дону, широкої й без чітких берегів, позначених тільки заростями очерету, між якими іноді проблискують невеликі багнисті заплави з витягнутими на сухе рибальськими плоскодонками. Іще одна ніч у потязі, і, нарешті, ми на Кавказі. Цілюще повітря в усі пори року на чорноморському узбережжі Грузії. Зокрема, у Новому Афоні з повною блакитного світла ротондою, де збираються люди, чекаючи на поїзди. Я бачу будинки посеред нерегулярних садів, оточених парканами. Вузькі ґрунтові стежки, що ведуть до моря, де-не-де губляться серед гілляччя. Отак у часи мого дитинства ми діставалися з диких дюн до садів Кастельабате. Подекуди тягнуться у воду невеликі бетонні пірси, що до них швартують човни або ловлять із них рибу. Можливо, вони допомагають тільки купальникам, бо з пірса можна одразу зануритись у воду подалі від берега, замість того, щоб іти з мілини кам'янистим дном. Свині з трикутними дерев'яними нашийниками, що мають перешкоджати їм пролазити між живоплотами в городи. Ми прибуваємо в Тбілісі о другій ночі. Нас зустрічає Тенгіз. Тоді — до батька Мадлен. Наступного ранку о десятій поспішаємо до Параджанова й бачимо на столі прибори, загорнуті в листя інжиру. Параджанов клопочеться, гостелюбно показуючи нам килими та інші коштовні речі, що він бозна-де понадибував. Квартира потроху заповнюється друзями. На лавках уздовж країв тераси з хисткими вильцями розставлені казанки й тарілки, виблискують на сонці келихи. У глибині тераси — відкрита ванна з пластиковим рукомийником, підвішеним на різницькому гаку. Стільці, лавки і скрині тягнуться вздовж іншого краю тераси, на який виходять двері квартири його сестри.

Опівдні Параджанов везе мене до старих «Сєрних Бань», сірчаних лазень, таких любих Пушкіну й Лєрмонтову. Він довіряє мене Ґареґіну, грузину років п'ятдесяти, що відмиває людей, як море гальку. Служник заводить мене в кімнатку з вентиляційним отвором у центрі невеличкого купола й обладнану двома кам'яними лавами під стіною. Там із примітивного душу падає на землю струмінь насиченої сірчистими гранулами води, що нагадує рідкі екскременти. Постійно мокра підлога вистелена плиткою, що зберегла по краях трохи кармазиново-червоного кольору, решта все цементне. Ґареґін скидає простирадло, що як спідниця закривало йому ноги, чіпляє на гачок свій фартух і залишається голий. У нього мужицька мускулатура з нерівними складками під виступами сідниць. Я зиркаю на нього мигцем, коли він іде, щоб замкнути двері. Мене більше, ніж на мить, охоплює жах від думки, що я можу опинитися в лапах сексуального маніяка. Щоб заспокоїти мене, він одразу одягає сині пластикові трусики. У його жестах читається якась первісна варварська сила. Я боюся тільки, щоб він мені не зламав якої кістки. Я віддаюся на милість його вправності, але не послаблюю своєї уваги. Я боюся, що від тертя мої родимки вигорять, як голівки сірників. Його робочі інструменти такі: брусок мила, що його Ґареґін укидає в зношений личаний мішечок, на який поливає водою. Потім він дме в мішечок, роблячи з нього овальну повітряну кулю, що спливає піною. Він возить долонею по цій кулі, вивалюючи на мене цілу хмару піни. Тоді дуже сильно стискає мені щиколотки й ковзає пальцями вгору, женучи мою кров через коліна аж до серця. Те саме він проробляє з моїми руками. Тоді починає ходити мені по спині, а лежу в піні з заплющеними очима. Лише зрідка скрикую від болю, коли відчуваю, як тріщать мої ребра. Нарешті він намилює мені голову, шкребучи між волоссям своїми квадратовими пальцями. І враз мені знову пригадується дитинство: мої кузини тримають мені голову нахиленою над газетою, і я бачу, як сиплються на розгорнуті сторінки світленькі жваві воші. Ми з Ґареґіним не обмінюємося ані словом. Лише час від часу він гортанно крекче, демонструючи свої зусилля, та іноді показує мені знаками, якої позиції я маю прибрати. Пхнувши мене під душ для кінцевого ополіскування, він скидає свої трусики, обертає навколо пояса простирадло, як перше, надіває фартух і, з тазом і відром у руках, дивиться на мене, чекаючи на оцінку своєї роботи.

— Харашьо? — питає він.

— Харашо. Спасіба, — кажу, розглядаючи під шаром води червоні криваві плями на своєму тілі — від несамовитого тертя.

Після лазні — гарячий чай у товаристві Параджанова, який чекає на мене в татарському ресторанчику. Арабська музика поміж кучерявого волосся на скронях служителя.

Ми ходимо вулицями старого Тбілісі, що тягнуться до центральних проспектів, наче слизькі пересохлі струмки. Старезні акації застрягли у вузьких тротуарах, і їхні стовбури закінчуються химерними потовщеннями. Гілки сягають блакитних і кремових вікон або терас із єдиним парапетом, на яких у своїх піжамах дихають свіжим повітрям недужі, що йдуть на поправку. Хтось посеред вулиці Кіпіані залишається сидіти в залізному кошику свого старого балкона упродовж багатьох місяців. Виходить із дому раз на тиждень, щоб зібрати порожні пляшки й обміняти їх на півлітри горілки. У домі шестеро синів, юних і вродливих, з вини різних своїх слабостей скуштували в’язничного хліба. Один відбув десять років за зґвалтування російської туристки. Батько завжди