Читати книгу - "Чаротворці, Террі Пратчетт"

Сказати, що він був худий — змарнувати чудову можливість використати слово «виснажений». Він мав такий вигляд, ніби з його предків виготовляли решітки для тостів і шезлонги. Причина, чому це було настільки очевидним — його одяг.

Ринсвінд подивився на нього знову.

Вперше він не помилився.

Постать із прилизаним волоссям, яка постала перед ним, мала майже традиційне вбрання героїв-варварів — кілька шпичастих шкіряних ременів, величезні хутряні черевики, невелику шкіряну торбу для різних дрібничок і тіло, вкрите сиротами. У цьому не було нічого незвичного, на будь-якій вулиці Анк-Морпорка можна зустріти безліч шукачів пригод, вбраних подібним чином, за винятком того, що на жодному з них не побачиш...

Юнак прослідкував за поглядом Ринсвінда, подивився вниз і стенув плечима.

— У мене не було іншого вибору, — пояснив він. — Пообіцяв матері.

— Вовняна білизна?

Цієї ночі в Аль Халі діялося щось дивне. З моря накотилася певна срібляста імла, яка збила з пантелику міських астрономів, однак найдивнішим було не це. З гострих кутів злітали крихітні спалахи сирої магії, неначе статична електрика. Але і це не було найдивнішим.

Найдивніше зайшло в шинок на околицях міста. Набридливий вітер заносив запах пустелі крізь кожне незасклене вікно. Увійшовши, воно всілося на підлозі посередині шинку.

Відвідувачі певний час спостерігали за ним, сьорбаючи свою каву, присмачену пустельною горілкою орак. Ця горілка, зроблена з кактусового соку та отрути скорпіона, — один із найміцніших алкогольних напоїв, але пустельні кочівники п'ють її не для того, щоб сп'яніти. Вони використовують її для того, щоб пом'якшити ефект ханойської кави.

Не тому, що цю каву можна застосовувати для захисту даху від проникнення вологи. І не тому, що вона проходить крізь мляві нутрощі, як гаряча куля крізь розтоплене масло. Її ефект був гіршим.

Вона викликала у вас отверезіння[20].

Сини пустелі підозріло зиркнули у свої кавові горнятка розміром з наперсток, гадаючи, чи не перебрали міру з ораком. Невже вони всі бачать те саме? Наскільки дурнувато прозвучить зроблене зауваження? Щоб зберегти репутацію незламного сина безмежної пустелі, потрібно турбуватися про такі речі. Тицяння тремтливим пальцем і бурмотіння чогось на кшталт: «Гей, дивіться, сюди щойно зайшла коробка на тисячі дрібних ніжок, хіба це не дивовижно?» — може стати жахливим і, мабуть, фатальним проявом відсутності мужності.

Відвідувачі намагалися не зустрічатися поглядами — навіть коли Багаж непомітно ковзнув до банок з ораком, що стояли вздовж дальшої стіни. Те, як він стояв, якимось чином жахало більше, ніж те, як він пересувався.

Нарешті один із них зауважив:

— Гадаю, воно хоче випити.

Запанувала довга тиша, яку перервав чийсь голос.

— Ти про що взагалі? — запитав він із влучністю гросмейстера, який от-от зробить вирішальний хід.

Решта безпристрасно втупилася у свої чашки.

Певний час не чулося ні звуку, окрім чалапання гекона по спітнілій стелі.

— Той демон, що щойно підібрався до тебе ззаду, — подав голос перший. — Я говорив про нього, о мій піщаний брате.

Чинний чемпіон всієї пустелі з незворушності усміхався скляною посмішкою, поки не відчув, як щось тягне за його плащ. Усмішка залишилася, але решта обличчя, здавалося, не збиралася мати з нею нічого спільного.

Багаж зазнав любовних страждань і робив те, що й будь-яка розсудлива особа в подібних умовах — пішов напитися. Він не мав грошей і не міг попросити бажаного, але, так чи інакше, у нього ніколи не виникало труднощів із порозумінням.

Шинкар провів дуже довгу самотню ніч, час від часу підливаючи орак у блюдце. Після цього Багаж, доволі невпевнено звівшись на ноги, покинув приміщення крізь одну зі стін.

Пустелю накрила тиша. Це була незвичайна тиша. Зазвичай її оживляв стрекіт цвіркунів, дзижчання комарів, свист і шурхіт крил хижих птахів, що пролітали над холодними пісками. Але сьогодні це була багатолюдна, неспокійна тиша — кочівники згортали свої намети й забиралися під три чорти.

— Я пообіцяв матері, — повторив юнак. — Розумієш, запросто можу застудитися.

— Можливо, тобі варто, гм, носити трохи більше одягу?

— О, цього я робити не можу. Мені доводиться носити всі ці шкіряні речі.

— Я б не назвав їх усіма, — відізвався Ринсвінд. — Їх занадто мало, щоб називати їх так. Чому ти змушений їх носити?

— Щоб люди знали, що я — герой-варвар, звісно.

Ринсвінд притулився спиною до смердючих стін зміїної ями й витріщився на хлопця. Він подивився на два ока, подібних на зварені виноградинки, руду гриву та обличчя — поле битви між природними веснянками й смертоносними силами прищів-окупантів.

Подібні ситуації приносили Ринсвінду певне задоволення. Вони переконували його в тому, що він не був божевільним, адже якби він все-таки був божевільним, то як підібрати доречну характеристику тим, кого він часом зустрічав?

— Герой-варвар, — пробурмотів він.

— Все гаразд, хіба ні? Це шкіряне спорядження дуже дорого коштувало.

— Ну, так, але стривай... Як тебе звати, хлопче?

— Найджел...

— Послухай, Найджеле...

— Найджел-Руйнівник, — додав той.

— Послухай, Найджеле...

— ...Руйнівниче...

— Ну добре, Руйнівниче, — з відчаєм погодився Ринсвінд.

— Син Зайцедупа, торговця продовольством...

— Що?

— Просто необхідно бути чиїмось сином, — пояснив Найджел. — Про це написано десь тут... — він наполовину повернувся й попорпався в брудному хутряному мішку, зрештою витягнувши тоненьку, подерту й брудну книженцію.

— Тут є розділ про те, як обирати собі ім'я, — пробурмотів він.

— І як же ти опинився в цій ямі?

— Я мав намір обікрасти скарбницю Креозота, але в мене стався напад астми, — пояснив Найджел, продовжуючи перегортати шурхотливі сторінки.

Ринсвінд подивився на змію, яка намагалася триматися подалі від усіх.

В ямі їй жилося непогано, а вигляд прибульців віщував неприємності. Вона не збиралася завдавати прикрості жодній особі. Вона теж подивилася на Ринсвінда й стенула плечима, що було доволі хвацько як для рептилії без плечей.

— І як довго ти був героєм-варваром?

— Я лише починаю. Розумієш, я завжди хотів ним стати і подумав, що, мабуть, зможу навчитися всього в процесі, — Найджел короткозоро втупився в Ринсвінда. — Все ж нормально, га?

— На загальну думку, тебе чекає життя, сповнене відчаю, — застеріг Ринсвінд.

— А ти задумувався про те, як це — протягом наступних п'ятдесяти років продавати бакалійні товари? — похмуро буркнув Найджел.

Ринсвінд задумався.

— Торгувати салатом?