Читати книгу - "Ноктюрни, Кадзуо Ісігуро"

і я сам, після пластичної операції на обличчі у клініці доктора Бориса. Жодна інша новина не могла б символізувати всю глибину мого морального падіння ліпше. Ще тиждень тому я був джазменом. Тепер же я — лише ще один жалюгідний пройда, який дозволив почикрижити собі обличчя, аби тільки отримати нагоду слідом за такими-от Лінді Ґарднер пролізти й собі у світ усіх тих нікчемних, пустопорожніх знаменитостей.

Наступних кілька днів я намагався збавляти час за читанням, але не міг зосередитися. Лице під бинтами де-не-де пульсувало, де-не-де пекельно свербіло; мене то кидало в жар, то мучили приступи клаустрофобії. Заграти на саксофоні хотілося страшенно, і думка про те, що минуть ще тижні й тижні, заки я зможу піддати свої лицеві м’язи такому навантаженню, гумору аж ніяк не додавала. Зрештою я знайшов-таки найкращий спосіб коротати день з ранку до вечора: по черзі то слухав компакти, то переглядав нотні аркуші — прихопив з дому цілий стос аранжувань і сольних партій, над якими працював у себе в закапелку, — і наспівував собі під ніс різні імпровізації.

Наприкінці другого тижня після операції, коли я вже дещо зміцнів і тілом, і духом, доглядальниця, тямуще усміхаючись, вручила мені якийсь конверт і мовила: «Не щодня таке отримуєш». Усередині був аркушик готельного паперу для нотаток; цієї хвилини він у мене під рукою, тож можу навести написане там дослівно:

Ґрейсі каже, ви стомилися вже від цього світського життя. Я — так само. Чому б вам не навідатися до мене? П’ята вечора сьогодні — не зарано для коктейлів? Д-р Б., бодай би йому, заборонив мені алкоголь, думаю, вам також. Доведеться обмежитися содовою і «Пер’є». Приходьте о п’ятій, інакше розіб’єте мені серце.

Лінді Ґарднер

Можливо, так сталося через те, що на той момент я страшенно знудився, або настрій у мене був уже трохи кращий, або ж думка про товаришку по ув’язненню, з якою можна перекинутися слівцем-другим, виявилася надто спокусливою... А може, то я сам виявився не таким і несприйнятливим до гламуру. Хай там як, попри всі ті почуття, які викликала у мене Лінді Ґарднер, прочитавши цю записку, я навіть дещо розхвилювався і сам незчувся, як уже просив Ґрейсі переказати Лінді, що зайду до неї о п’ятій.

Лінді Ґарднер була перемотана бинтами ще більше, ніж я. Мені принаймні залишили відкритою маківку, де волосся стояло сторч, наче ті пальми в оазі посеред пустелі. Натомість Лінді доктор Борис забинтував голову так, що за формою вона скидалася тепер на кокосовий горіх — з прорізами для очей, носа і рота. Яка доля спіткала її пишне біляве волосся, я міг тільки здогадуватися. Голос, утім, тією мірою, якої можна було сподіватися, не змінився і звучав так само, як колись по телевізору.

— То як вам усе це? — поцікавилася вона, а коли я відповів, що не так уже й погано, додала: — Стіве... Можна називати вас Стівом? Мені все про вас розповіла Ґрейсі.

— Невже? Сподіваюся, про погане вона промовчала.

— Ну, я знаю, що ви музикант, і то дуже перспективний.

— Це Ґрейсі так сказала?

— Стіве, якийсь ви напружений. А мені хотілося б, щоб ви тут, біля мене, розслабилися. Декому з відомих людей, знаю, до вподоби, коли публіка навколо ходить по струнці. Це буцімто додає їм вагомості у власних очах. Але я цього терпіти не можу. Я хотіла б, щоб ви ставилися до мене просто як до звичайної приятельки. То що ви казали? Тут, на вашу думку, не так і зле?

Номер у неї був значно більший за мій і складався з кількох кімнат; ми розташувалися у вітальні. Сиділи навпроти на парних білих диванах, розділені низеньким кавовим столиком з димчастого скла, крізь яке видно було основу, зроблену з суцільного шматка сплавної деревини. На столику був цілий розсип глянцевих журналів і стояв кошик з фруктами, все ще загорнений у целофан. Як і в мене, у Лінді на повну працював кондиціонер — коли ти у бинтах, тобі постійно гаряче, — а жалюзі на вікнах, у які било надвечірнє сонце, були опущені. Покоївка принесла мені склянку води і чашку кави — з обидвох стирчали соломинки, так нам подавали тут будь-які напої — і вийшла.

У відповідь на запитання Лінді я сказав, що найважче для мене — не мати змоги грати на своєму саксофоні.

— Але ж ви розумієте, чому Борис вам поки що цього не дозволить, — мовила вона. — От уявіть собі: подуєте ви у ту свою трубу раніше належного часу і бац — ваше обличчя розлетиться клаптями по всій кімнаті!

Ця думка, схоже, неабияк її розвеселила, і вона аж замахала на мене руками, наче той дотеп пустив я, а їй залишалося хіба що примовляти: «Та годі вам, це вже занадто!». Я засміявся й собі і ковтнув через соломинку кави. Потому Лінді заговорила про різних своїх друзів, яким недавно робили пластичні операції: що вони розповідали й у які кумедні ситуації потрапляли. Всі до одного люди, про яких вона згадувала, або самі належали до знаменитостей, або були з якоюсь зіркою у шлюбі.

— То ви — саксофоніст, — зненацька змінила тему Лінді. — Гарний вибір. Це чудовий інструмент. Знаєте, що я кажу всім молодим саксофоністам? Раджу їм слухати колишніх професіоналів. Познайомилася якось з одним саксофоністом, молодим і перспективним, як-от ви, то він узагалі тих давніх виконавців не слухав... таких, як Вейн Шортер та іже з ним. Я йому й кажу: від колишніх профі можна багато чого навчитися. Може, це й не буде щось суто новаторське, але ті хлопці свою справу таки знали. Стіве, ви не проти, якщо я вам дещо ввімкну? Щоб ви точно зрозуміли, про що я оце говорю.

— Ні, я не проти. Але, пані Ґарднер...

— Будь ласка, називайте мене Лінді. Ми всі тут в одному човні.

— Гаразд, Лінді. Я тільки хотів сказати, що не такий і молодий. Насправді мені вже тридцять вісім...

— Та невже? Ну, це ще молодість. Але маєте рацію: я думала, ви значно молодший. З цими ексклюзивними масками, які ми отримуємо від Бориса, відразу так напевне й не скажеш, правда? Судячи з того, що розповідала Ґрейсі, я мала вас за одного з тих дітлахів, у яких усе попереду... думала, може, батьки вам оплатили операцію, щоби посприяти гучному дебюту. Даруйте, помилилася.

— Це