Читати книгу - "Ноктюрни, Кадзуо Ісігуро"

Упродовж кількох наступних тижнів роботи в мене було ще менше, ніж зазвичай, а телефонуючи Бредлі, щоб запитати, чи не має він чогось для мене, я щоразу чув у відповідь щось на зразок: «Важко допомогти тому, хто не хоче допомогти собі сам». Урешті-решт довелося мені подивитися на всю цю справу дещо прагматичніше, бо ж їсти щось треба, як не крути. Якщо внаслідок усього цього мою музику справді почує набагато більше людей, ніж досі, то невже це аж так уже погано? А як же щодо моїх планів створити колись свій гурт? Чи є хоч найменший шанс, що це таки коли-небудь станеться?

Зрештою, тижнів через шість після того, як Гелен озвучила свою пропозицію, я ніби між іншим прохопився у розмові з Бредлі, що знов її обмірковую. Цього було цілком достатньо. Тут-таки менеджер узявся до діла: знай висів на телефоні й про щось домовлявся, багато кричав і явно хвилювався. Треба віддати йому належне, свого слова він дотримався і повністю взяв на себе роль посередника, тож мені не довелося жоднісінького разу принижуватися перед Гелен, не кажучи вже про Прендерґаста. Часом Бредлі вдавалося навіть створити ілюзію, наче я тут — рівноправна сторона і теж маю що запропонувати. Проте й тоді не минало жодного дня, щоб на мене по кілька разів не навалювалися важкі сумніви. Коли ж усе трапилося, то трапилося якось раптово. Подзвонив Бредлі і сказав, що якийсь пацієнт доктора Бориса в останню хвилину скасував замовлення, тож того-таки дня о третій тридцять я маю з усіма речами приїхати за такою-то адресою. Здається, мене тоді добряче перетрусило від нервів, бо Бредлі, пригадую, гаркнув по телефону, щоб я взяв себе в руки, він сам по мене заїде, а потім і справді відвіз мене дорогою, що звивалася поміж Голлівудськими пагорбами, до великого будинку, де мені зробили анестезію, наче якомусь герою оповідань Реймонда Чандлера.

За кілька днів мене доправили сюди, в цей готель у Беверлі-Гіллз — через чорний хід, під покровом темряви, провезли у візку ось цим коридором; від повсякденного готельного життя ми тут ізольовані повністю.

У перший тиждень у мене боліло обличчя і постійно нудило від анестетиків. Спати я мусив підпертий подушками, тому взагалі спав дуже мало, а на додачу геть утратив відчуття часу, бо доглядальниця наполягала, щоб у кімнаті весь час було темно. Та попри це почувався я напрочуд непогано, ба навіть бадьоро й оптимістично. До доктора Бориса я мав цілковиту довіру; зрештою, це ж саме йому і його рукам довіряли всю свою кар’єру численні кінозірки. Ба більше, я знав, що саме з моєю появою він отримав нагоду створити справдешній шедевр: побачивши моє обличчя — обличчя невдахи, — доктор відчув, як у його душі ожили найсміливіші амбіції, згадав, чому насамперед обрав собі цей фах, і вклав у мене всю свою майстерність, а може, самого себе й перевершив. Коли пов’язки знімуть, я сподівався побачити у дзеркалі ретельно виточене лице — дещо брутальне, але водночас сповнене тонких нюансів. Урешті-решт лікар з такою репутацією мусив обміркувати в усіх подробицях вимоги, характерні для серйозного джазового виконавця, і, звісно ж, не переплутати їх із потребами, скажімо, телеведучого.

Хтозна, можливо, він навіть спробував надати моєму обличчю того виразу нечіткої, розпливчастої стурбованості, яким відзначалися колись молодий Де Ніро і Чет Бейкер, доки його не перетворили на руїну наркотики. Я думав про альбоми, які запишу, і про те, яких виконавців найму до свого майбутнього гурту. Настрій мав переможний і віри не йняв, що раніше вагався і ніяк не міг зважитися на цей крок.

Так минув перший тиждень, а тоді дія ліків минула, і на мене насунула депресія, я почувався самотнім і нікому не потрібним. Тепер моя доглядальниця, Ґрейсі, впускала в кімнату трохи більше світла — хоч і далі тримала жалюзі принаймні наполовину опущеними, — і дозволяла мені ходити в халаті по кімнаті. Тож я знай один по одному вставляв у аудіосистему «Бенґ-енд-Олуфсен» компакт-диски й намотував кола по килиму, час од часу спиняючись перед туалетним столиком з великим дзеркалом порозглядати химерного забинтованого монстра, який зиркав на мене звідти крізь вузькі щілини для очей.

Саме тоді Ґрейсі й розповіла мені, що сусідній номер займає Лінді Ґарднер. Якби я почув цю новину раніше, на стадії ейфорії, то був би просто в захваті, а може, навіть сприйняв би її за першу ластівку того гламурного життя, яке чекало на мене у недалекому майбутньому. Однак тепер, коли мені було тяжко на серці, звістка про це сповнила мене такою відразою, що аж викликала новий приступ нудоти. Якщо ви — один із численних прихильників Лінді, то я наперед вибачаюся за все, що скажу далі, але ніде правди діти: якщо й був тоді хтось, хто уособлював у моїх очах усю ницість та гидь цього світу, то це була власне Лінді Ґарднер. Дивіться: геть-чисто позбавлена будь-якого, бодай мізерного таланту особа — так-так, визнаймо, вона ж сама продемонструвала, що жодною акторською майстерністю не володіє, і навіть не пробувала вдавати, наче має якусь схильність до музики, — зуміла все ж стати відомою настільки, що нині за неї змагаються провідні телеканали та глянцеві журнали, які ніяк не можуть насититися зображеннями її усміхненої фізіономії. Якось цього року я проходив повз одну книгарню, побачив чергу, що зміїлася перед дверима, і зацікавився: думав, може, туди завітала якась знаменитість штабу Стівена Кінґа? Де ж пак: виявилося, там сидить Лінді Ґарднер і підписує свою найновішу автобіографію, яку, звісно ж, написали за неї. І як вона всього цього досягла? Найзвичайнісіньким, ясна річ, чином. Правильні любовні зв’язки, правильне заміжжя, правильне розлучення. Усе, що веде на обкладинки правильних журналів, на правильні телешоу, ну, й на правильні радіоефіри — як-от той, не пам’ятаю назви, де вона недавно давала поради: наприклад, як одягнутися на те страшенно важливе перше побачення після розлучення або що робити, коли підозрюєш, що твій чоловік — гей... словом, усяке таке. Всі навколо знай теревенять про її «зірковість», а насправді цю ману легко розвіяти — треба просто поворушити мізками. Бо це ж усього-на-всього наслідок частої появи на телеекрані й на обкладинках журналів, наслідок усіх тих фото з усіляких прем’єр та вечірок, де Лінді красується під руку з різними легендарними особистостями, — ви ж бачили таких знімків цілу купу. І ось вона тут, у сусідньому номері, поправляється, як