Читати книгу - "Сяйво"

школа», розповівши про центральний конфлікт між Денкером, колись талановитим школярем, який не справдив сподівань, перетворившись на брутального звіра-директора приватної підготовчої школи в Новій Англії початку двадцятого століття, і Ґері Бенсоном, учнем, у якому він бачить молодшу версію самого себе. Філліс відповіла, висловивши своє зацікавлення і напоумлення йому – перш ніж всідатися за п’єсу, прочитати О’Кейсі. Потім, уже на початку цього року, вона написала знову, питаючись, де ж збіса та його п’єса? Він відповів іронічно-сухим листом, де пояснював, що «Маленька школа» на невизначений строк – а можливо, і безстроково – затрималася між рукою і папером «в тій цікавій інтелектуальній пустелі Гобі, що відома як авторське заціпеніння». Але тепер скидалося на те, що вона зможе врешті отримати цю п’єсу. Буде з неї щось дійсно путнє і чи побачить вона театральну сцену – то вже інша справа. Але скидалося на те, що його все те не дуже й обходило. Певним чином йому вчувалося, ніби сама ця п’єса, загалом, є ступором, колосальним символом тих поганих років у Стовінгтонській школі, шлюбу, під яким він ледь не підвів риску, наче нарваний пацан за кермом старої розхлябаної тарадайки, нелюдського нападу на власного сина, пригоди з Джорджем Гетфілдом на парковці, того інциденту, що його він тепер не міг вважати просто звичайним раптовим спалахом руйнівної нестриманості. Тепер йому здавалося, що почасти його алкогольна проблема розвинулася з неусвідомленого бажання звільнитися від Стовінгтону і тієї стабільності, що, як він відчував, душить будь-який його творчий порив. Пити він припинив, але прагнення бути вільним залишалося таким же потужним. Звідси й Джордж Гетфілд. Тепер усе, що лишилося від тих днів, – ця п’єса на столі в їхній з Венді спальні, а коли її буде завершено й відіслано до Нью-Йорка, до мізерної агенції пані Філліс, от тоді він зможе розпочати щось інше. Не роман, знову борсатися три роки в болоті покладеного самому собі завдання – до такого він ще не був готовим, а от нові оповідання, це напевне. Можливо, навіть цілу збірку.

Обережно рачкуючи на долонях і колінках, Джек поповз донизу повз демаркаційну лінію, де новий зелений ґонт «Бьорд»92 поступався тій ділянці даху, яку він лише перед тим закінчив розчищати. Він дістався краю лівіше відкритого ним осиного гнізда і з острахом посунувся до нього, готовий, якщо припече, зразу позадкувати й спритно зіслизнути долі по своїй драбині.

Нахилившись над місцем, де він витягнув прокладку, Джек туди зазирнув.

Гніздо було втулене у проміжку між старою прокладкою і внутрішнім шаром брусів три на п’ять. А збіса ж величеньким воно було. На Джекове око, ця сірувата паперова куля могла мати чи не фути зо два у промірі. Форма в гнізда не була ідеально круглою, через те що проміжок між прокладкою і дошками був занадто вузьким, але він подумав, що ці малі тварючки все одно зробили варту поваги роботу. Поверхня гнізда кишіла обважнілими, повільними комахами. То були великі, підступні особини, не звичайні «жовтоспинки», які менші розмірами й спокійніші, а схоже, що шершні. Похолодання зробило їх загальмованими, нетямущими, але Джек, котрий ще з дитинства мав знайомство з осами, вирішив, що він щасливець, оскільки відбувся лише одним укусом. А якби, подумав він, Уллману заманулося робити цю справу серед літа, той робітник, що відірвав би саме цей шматок прокладки, отримав би збіса пекельний сюрприз. Ще б пак. Коли на тебе разом приземляється дюжина шершнів і жалить тобі обличчя, і руки, і плечі, жалить тобі ноги просто крізь штани, цілком можливо забути, що ти перебуваєш на висоті сімдесяти футів. Поки намагатимешся від них відкараскатися, можеш легко дати сторчака з даху. І все через отаких-от манюнь, найбільші з яких дорівнюють хіба половині довжини недогризка олівця.

Десь він читав – у недільному випуску газети чи в якомусь популярному журналі, – що сім відсотків смертельних випадків під час автокатастроф не мають пояснення. Жодних технічних несправностей, жодного перевищення швидкості, жодного алкоголю, жодної поганої погоди. Просто один автомобіль розбивається на пустельному відтинку шляху, є один загиблий, водій, нездатний розповісти, що ж таке з ним трапилося. У тій статті ще було інтерв’ю з дорожнім патрульним, який теоретично припускав, що причиною багатьох з цих так званих «нло аварій» стають комахи в машині. Оси, якась бджола, можливо, навіть павук або метелик. Водій сахається, намагається пристукнути комаху або відчинити вікно, щоб її випустити. Можливо, комаха його кусає. Ймовірно, водій втрачає управління. Що б там не було, тут тобі бах! І кінець… А комаха, зазвичай абсолютно неушкоджена, відлітає з веселим дзижчанням з задимленої руїни в пошуках зеленіших пасовищ. Джек згадав, що патрульний обстоював думку, що патологоанатомам варто під час розтину таких жертв шукати сліди комашиної отрути.

Зараз, задивившись на це гніздо, він подумав, що воно могло б слугувати придатним символом того, через що він пройшов (і через що він протаскав заручниками найрідніших йому людей), і водночас стати призвісткою кращого майбуття. Як інакше можна було б пояснити все те, що відбулося з ним? Оскільки він усе ще вважав, що весь спектр його стовінгтонських невдач має розглядатися з Джеком Торренсом у ролі пасивної дійової особи. Не він керував подіями, події керували ним. Серед стовінгтонських викладачів він знав купу, двоє з них якраз з факультету мови й літератури, що були справжніми пияками. Той же Зак Танні мав звичку під вечір суботи прихопити ціле барило пива, завалити його на всю ніч у снігову кучугуру на задньому дворі, а потім, у неділю, він вицмулював його, до чорта, майже до дна, дивлячись по телевізору футбольні матчі й старі фільми. Проте впродовж тижня Зак залишався тверезим, мов той суддя, – хіба що вряди-годи слабенький коктейль за обідом.

Вони з Елом Шоклі були алкоголіками. Вони потребували товариства одне одного, як два відщепенці, що все ще залишаються достатньо соціальними, аби воліти топитися не поодинці, а разом. Лише їхнє море містило не сіль, а спирт, от і все. Задивившись на ос, як вони повільно повзають у своїх інстинктивних справах, перед тим як їх бізнес прикриє зима, вбивши всіх, окрім королеви, котра западе у сплячку, він просунувся іще далі. Він і досі алкоголік, і завжди ним буде, а почалося це, либонь, з тієї шкільної вечірки в десятому класі, коли він випив уперше. Це ніяк не було пов’язано із завзятістю чи етичністю пияцтва, з силою або слабкістю його власного характеру. Десь усередині нього містився