Читати книгу - "Король шрамів, Лі Бардуго"

Якось уранці, на другий день після свята на честь Сан-Ніколаї, баба Інеса дала Ніні апельсин, щоб та пригостила інших дітей. Дівчинка наказала їм поводитися тихенько, але малеча хихотіла й верещала, аж поки, звісно, на розвідку не прийшов Томек і не висмикнув апельсин у неї з рук.

— Віддай! — вигукнула Ніна, коли малий увіп’явся великими пальцями в блискучу помаранчеву шкірку. — Це для всіх!

Але Томек із друзями лише насміхалися з них.

— Ти й так уже достатньо жирна! — сказав малий негідник і штовхнув дівчинку так сильно, що вона впала горілиць.

Томек запхав до рота весь апельсин і заходився жувати, регочучи, коли сік потік підборіддям. А коли Ніна, на власний сором, розплакалася, хлопчик мало живота не надірвав.

— Гляди-но, яка ти червона, — знущався він із набитим ротом. — Як буряк.

Вони з приятелями з’юрмилися навколо Ніни, тицяючи її пальцями в живіт, руки, ноги.

— Глядіть, вона зогнила!

Ніна злякалася, але понад усе розлютилася.

Скулившись на підлозі, вона раптом відчула всередині якийсь рух — плавне, розкішне потягування, наче кіт ніжиться на сонечку. Задушливий страх раптом кудись зник, і дівчинка відчула, як напинаються і скорочуються легені Томека. Вона міцно стиснула кулаки.

— Глядіть … — Томек гикнув. А тоді загикали всі його друзі. Це було кумедно. Спочатку. Вони вже не тицяли в Ніну пальцями. Перезирнулися й захихотіли, час від часу гикаючи.

Гикавка не миналася.

— Боляче, — пожалівся хтось, потираючи груди.

— Не можу зупинитися, — сказав інший, згинаючись навпіл.

Так тривало ще довго, усі гикали і стогнали аж до глупої ночі, наче невдоволена жаб’яча зграя.

А Ніна виявила, що може все що завгодно.

Може заспокоїти заплакане немовля. Може стишити біль у власному животі. Може змусити Томеків ніс хлюпати, аж поки вся його сорочка не змокне від шмарклів. Іноді їй доводилося зупиняти себе, щоб не накоїти чогось жахливого. Їй не хотілося теж перетворюватися на деспота. А вже за кілька місяців до притулку навідалися екзаменатори Гриші, й Ніну забрали до Маленького Палацу.

— Прощавайте! — кричала вона, бігаючи коридорами і прощаючись із друзями. — Прощавайте! Пишіть мені, будь ласочка, купу листів! І поводься чемно, — попередила дівчинка Томека.

— Вона життєрадісна дитина, — сказала баба Інеса гриші в червоній кефті. — Намагайтеся не позбавити її цієї радості.

«Це нікому не вдалося, Ніно. І ніхто цього не зробить».

«Я не така впевнена в цьому, Матаясе».

Це не вдалося війні. Ув’язненню. Тортурам. Та втрата була чимось геть інакшим, адже дівчина не бачила кінця-краю своєму смуткові, лише віддалений обрій, що простягнувся нескінченно далеко.

Ніна з першого погляду зрозуміла, що знайшла правильне місце: маленький лісочок на березі річки, перехожий міг би тут зупинитися на спочинок, а хвилі повільно накочували на берег, немов теж відпочивали. «Тут, — сказала собі дівчина, спускаючись із коня, і відв’язала від саней лопату й льодоруб. — Тут».

Копати довелося кілька годин. Адрік не міг їй допомогти, але скористався своєю силою, щоб завадити вітру шарпати одяг, і оберігав ліхтар, коли небо стало темнішати.

Ніна точно не знала, як глибоко слід копати, однак не зупинялася, аж поки не спітніла у своєму пальті, аж поки руки не вкрилися мозолями, аж поки мозолі не полопалися. Коли вона, засапана, зупинилася, Адрік, не чекаючи сигналу, взявся розв’язувати брезент на санях. Дівчина змусила себе допомогти йому, через силу посунула вбік коробки й приладдя, під якими ховався їхній справжній вантаж. «Тут».

Матаяс був загорнутий у тканину, оброблену Творцями з Маленького Палацу так, щоб захистити тіло від розкладання, і підсилену руками Леоні. Ніна хотіла розгорнути тканину, востаннє подивитися на кохане обличчя. Та думка про те, що хлопцеві риси будуть закляклими й холодними, а шкіра сірою, виявилася нестерпною. Вона й так назавжди збереже спогади про його кров на своїх руках, про його рану під своїми долонями, про те, як завмерло його серце. Смерть мала б бути Ніниним другом і союзником, та однаково забрала його. Дівчина могла принаймні спробувати запам’ятати Матаяса таким, яким він був за життя.

Ніна з Адріком незграбно перекотили тіло через край саней. Згорток був велетенський і важкий. У могилу він упав, жаско гупнувши.

Дівчина затулила обличчя руками. Вона, як ніколи раніше, була вдячна Адрікові за мовчання.

Лежачи на дні могили, Матаясове тіло скидалося на кокон, наче на нього чекав початок чогось нового, а не кінець. Вони з Ніною ніколи не дарували одне одному сувенірів чи перснів; у них не було нічого спільного. Обидва залишалися мандрівниками й солдатами. Утім, вона не могла не залишити йому нічого на згадку. Дівчина витягнула з кишені тоненький ясеневий пагінець і кинула його в могилу, а потім висипала кілька зів’ялих червоних пелюсток тюльпанів, які їхні товариші поклали Матаясові на груди, прощаючись із ним у Кеттердамі.

— Я знаю, що солодощі тебе ніколи не цікавили. — Коли дівчина кинула жменю ірисок, голос у неї затремтів. Цукерки глухо застукотіли. — Але так я залишуся з тобою, і ти зможеш приберегти їх до нашої наступної зустрічі. Впевнена, ти не з’їси їх без мене.

Вона знала, що слід робити далі. Жменя землі. Ще одна. «Я кохаю тебе, — сказала Ніна Матаясові, намагаючись не думати про непристойне тарахкотіння грудок землі, що нагадувало удари шрапнелі чи несподіване стукотіння дощу. — Я кохала тебе». Погляд затуманився від сліз. Ніна більше не бачила Матаяса.

Горбочок землі дедалі вищав. Незабаром мав випасти сніг, можливо, тієї ж ночі. Він укриє могилу, і зроблене нею стане білим, досконало гладеньким поховальним саваном. А коли настане весна, сніг розтане, просочиться в землю й понесе Матаясову душу до річки, до Джела. Хлопець нарешті приєднається до свого бога.

— Відвезеш сани до табору? — попросила дівчина Адріка. Вона мусила сказати ще дещо, та ці слова стосувалися лише Матаяса.

Хлопець кивнув і подивився на темне небо.

— Тільки не надто барися. Буря насувається.

«Добре, — подумала Ніна, — нехай швидше засніжить. Нехай сніг заховає зроблене нами».

Дівчина вклякла на холодній землі, слухаючи, як стихає цокання копит Адрікового коня. Вона чула, як дзюрчить річка, відчувала крізь важкі вовняні спідниці вологу землю. «Вода чує і розуміє. Крига не пробачає». Фієрданські слова. Слова Джела.

— Матаясе, — прошепотіла Ніна, потім відкашлялася і спробувала знову: — Матаясе, — сказала вже гучніше. Вона хотіла, щоб він її почув, вірила, що це можливо. — Ох, Святі, я не хочу залишати тебе тут. Не хочу ніколи тебе покидати. — Але герой заслуговував іншої надгробної промови. Вона впорається заради нього. Ніна глибоко уривчасто вдихнула. — Матаяс Гелвар був солдатом і