Читати книгу - "Патетичний блуд, Анатолій Дністровий"

Перепитує, чи його ще не попустило. Не попустило. Хо-хо каже «ясно», і йде до свого столу з апаратурою, магнітофоном та іншою бідою. Я спираюся на підвіконня і розглядаю присутніх, всі наші — з музпеду, кілька з філфаку. Стріляю в сусіда з дев'ятого поверху цигарку, він захоплено розповідає, що планує пливти човном із Сосниці (батьківщини Довженка) по Десні, потім по Дніпру, якщо Бог дасть — аж до Каховки. Дасть Бог, підтримую його, головне, аби було бажання. Він захоплено розповідає, як два його приятелі з Чернігова ось так добралися до Кременчука, вони і б далі пливли — ніби виправдовується за них, — але страшенно спалили на сонці плечі; пауза; да-а, виговорює це протяжно, Віталік, це ж цілий місяць подорожі по воді, уявляєш? Уявляю. Цілий місяць: тільки ти, вода, весла, чисте повітря, рибна юшка на березі, а ще спілкування з місцевими дідами, жінками, дітьми... Він говорить це з таким виразом обличчя, ніби просвітлений. Щасливий — думаю про себе. До рекреації завалюють ще три-чотири дівчини, а за ними невелика зграя студентів. Хо-хо вигукує у мікрофон, що народу вже достатньо, він робить музику тихіше й каже: це остання наша зустріч у цьому сезоні, всі ви пороз'їжджаєтеся по зрусифікованих містах і почнете сумувати за хорошим, толерантним і симпатичним Хо-хо, а поки цього не сталося, відпочивайте, любіться і танцюйте. Він ставить забойну попсову композицію, всі стають у коло й танцюють. Айн, цвай, поліцай, драй, фір, бригадір. До Хо-хо підходять двоє студентів і ставлять на стіл невеликий квадратний предмет, довго копирсаються в дротах, раптом цей предмет починає миготіти різними кольоровими лампочками під музику. Це вже більш-менш схоже на скачки, жартую до студента, який розповідав мені про подорож по воді. В рекреації людей більшає, неподалік із горла глушать вино, передають по колу, пропонують мені, не відмовляюся, перехиляю, здається, червоне десертне, але не таке фуфлове, яке пили нещодавно в Юлі за пельменями. До мене підвалює мала з сусідньої кімнати і каже, що до мене прийшли. Я здивовано думаю, хто б це міг бути. Виходжу в коридор і біля свого блоку помічаю Настю й Тому, дівчину А. Я просто шокований. Підходжу до них, відчуваю, як страшенно трусяться руки. Щоб приховати неспокій, кожну з них цілую в щічки і запрошую до себе, відразу прошу вибачення за свинюшник у кімнаті, самі розумієте, живе самотній молодий чоловік, на прибирання нема часу. Настя дивиться розгубленими і водночас радісними очима. Лише тепер помічаю, що вони принесли торт і пляшку шампанського. Тома, щоб порушити мовчанку, каже, що вирішили зайти, бо не знали, чи ще зустрінемося перед літніми канікулами.

«Ти вже вибачай за вторгнення», — усміхається вона. Я дивлюся на Томині губи, й вони нагадують мені губи розбещеної жінки, через це хочу її ще більше.

«Добре, що зайшли».

Белькочу ще інші слова, але це виходить невпевнено й розгублено. Настя відмовчується, повільним, теплим поглядом оглядає кімнату, зупиняється на настільній лампі, де, як завжди, сохнуть випрані труси, пирскає зі сміху, каже, що в мене нічого не змінилося. Я згадую про листа, якого нині писав їй і якого залишив на столі, швидко його ховаю в одну з папок. Настя сідає за стіл біля стіни, під «моїми» портретами Гонти та інших крутих хлопців, яких я малював олівцем, а Тома біля вікна, якраз під політичною картою світу. Згрібаю зі столу все зайве, відсуваю друкарську машинку, вмикаю лампу з трусами, дівчата сміються, дивлячись на мої кумедні рухи. Від них обох линуть приємні парфуми, Настя сидить схвильована, розгублено усміхається, на ній чорна вечірня сукня, якої раніше не бачив, змінена, ніби ділова, зачіска. Видно, що до цієї зустрічі готувалася. Тома виглядає розкуто: багато говорить, на ній світла блузка з глибоким вирізом, краєм ока зиркаю на стегна, що видніються з-під короткої спідниці, і в мене відразу встає. Для мене цей візит такий несподіваний, що не знаю, про що з ними говорити.

«Як А.? Чого не заходите?»

«Ти ж знаєш А., — легко усміхаються Томині губки, — він, як завжди, пише «прустівську прозу». Зараз поїхав додому, бо вже склав сесію».

Відкорковую шампанське, але в кімнаті маю лише одну металеву кружку. Виходжу до сусідок і позичаю ще дві. Настя дивним голосом шепоче: ти так і не змінився. В неї розширені, теплі очі, які поблискують слізьми. Вона тримає руки на колінах, не відводить від мене очей. Не можу витримати її погляду, певно й досі, дурочка, мене любить, думаю про себе. Тома розрізає торт, а я наливаю шампанське. Ми випиваємо за «зустріч і за те, щоби завжди було порозуміння». Відразу розумію, що наше примирення з Настею — це Томина ідея. М-да. Тома дістає тонкі жіночі цигарки й питає, чому я усміхаюся. Кажу: ви такі симпатюльки. Їм це подобається. Настя довго вивчає мене теплим поглядом і запитує, як я весь цей час жив. Нормально, жив, малював, читав, як усі.

«Де тут можна покурити?» — питає Тома.

Я підводжуся:

«Ходімо покажу».

Настя каже, що почекає нас тут, і розглядає мої нещодавні малюнки. Беру чайник, і ми з Томою виходимо. У блоці набираю воду й несу на кухню. Тома йде поруч і поводиться стриманіше, ніж у кімнаті. На електроплиті є вільне місце, ставлю чайник біля велетенської сковорідки з картоплею. Щоб нам не заважала музика, спускаємося на сьомий поверх і заходимо в рекреацію, де нема ні душі. Тома тримає в пальцях тонку цигарку, чекає, коли клацну запальничкою, але я наближаюся до неї й цілую в губи. Вона відсторонюється й шепоче, що не тут і не зараз, вимастишся у помаду. Ротом припадаю до її шиї, відчуваю, як вона заводиться, розстібаю один із ґудзиків блузки і запускаю руку до грудей, пальцями пробираюся під бюстгальтер і масажую сосок.

«Рідний, не сьогодні, — шепоче Тома, — я Настю тобі привела, вона лишиться тут».

«Мала, я хочу тебе», — осипаю її поцілунками.

«Не сьогодні, — заплющує очі, — ну, не заводься». Закурює. Від збудження мене аж трусить. Я беру її руки й ставлю собі на ширінку. «Віталік, прошу тебе, — дивиться на мене задурманеними очима, — не заводься». Згодом повертаємося до