Читати книгу - "Сам в океані, Ален Бомбар"

Одного разу мені спало на думку подивитися, як реагуватимуть риби на електричне світло. Засвічую ліхтар і спрямовую промінь в глибину океану. Риби одразу ж збираються зграйками навколо яскравого світла. Я милуюся їхніми граціозними рухами і переміщаю промінь. Риби слухняно пливуть за ним. Раптом сильний поштовх мало не викидає мене за борт «Єретика»: переді мною з'являється паща величезної акули. Це справжнє страховисько. Верхня частина хвостового плавця її набагато більша за нижню. Акула перевертається на спину й готується до атаки, її зуби-пилки хижо виблискують в світлі електричного ліхтарика. Кілька разів підряд акула штовхає мордою в дно човна. Може, вона хотіла вкусити його? Не знаю. Чув тільки, що, коли акула нападає на свою жертву, вона завжди перевертається на спину. Єдине, в чому не було сумніву — я неймовірно злякався: до таких гостей я ще не звик. Досі мені довелося бачити на шляху з Касабланки до Канарських островів лише одну акулу, яка пливла за «Єретиком» на значній відстані. Та ця, мабуть, народилася далеко від берегів і тому поводилася так нахабно.

Я відразу погасив ліхтарик, сподіваючись, що акула залишить мене. Проте навколо човна ще довго чути, як вона б'є хвостом по воді, обдаючи мене бризками з голови до ніг. Інколи я помічаю серед фосфоруючих хвиль її біле черево. Нарешті акулі набридає моя нерухомість, і вона пливе геть. Певно, акула все-таки хотіла вчепитися в човна. Та спробуй-но вкуси футбольний м'яч! Я знаю, що це неможливо, і потроху заспокоююсь. Незважаючи на це, я щиро бажаю, щоб такі гості більш ніколи не відвідували мене, і даю собі слово не освітлювати океанські хвилі.

Пароплави мені більше не зустрічалися, і я вирішив не засвічувати вночі сигнального ліхтаря на щоглі, щоб зберегти гас.

Настрій у мене все ще бадьорий, хоч я і страждаю від нічного холоду, нерухомості і жахливої вогкості. Все це починає хворобливо впливати на моє здоров'я. В той час я записав у щоденнику:

«У мене зліз ніготь на мізинці правої ноги, а на кистях рук виникло якесь дивне подразнення, очевидно, викликане солоною водою. Страшенно боюся, щоб у мене не почався фурункульоз: я знаю, який це буде нестерпний біль. Але заздалегідь вирішую не лікуватися, поки можна буде терпіти, щоб зробити більше спостережень, потрібних для мого досліду. Я, звичайно, взяв з собою антибіотики, але не хотів скористатися ними. Адже мені можуть закинути, що потерпілі від корабельної аварії цих медикаментів не матимуть. Ось чому я вирішив вживати ліки лише в крайньому разі.

Було смішно, а скоріше сумно бачити, як курс, прокладений на карті, дедалі більше набирає для мене характеру сухопутної дороги».

Ось іще один запис у моєму щоденнику:

«Досягнувши 21° північної широти, я зверну праворуч і візьму курс на 255° компаса замість 230°». Тут навіть цифри виглядають так, ніби це звичайнісінькі грунтові дороги. Я тоді справді вірив, що при першій-ліпшій нагоді зверну праворуч. Безмежний океан став для мене ніби містом, де я можу вільно орієнтуватися, бо знаю свою адресу.

«Я захопився записами в щоденнику і проґавив годину, в яку звичайно визначав широту. Що ж, зроблю це завтра, часу в мене досить. До речі, Колумб на таку ж подорож у цю пору року витратив 22 дні. Я ж розраховую пройти всю відстань за 35–40 днів. Треба тільки навчитися жити споглядальним, рослинним життям, бо з тих пір, як я відчув свою самотність і почав багато думати, час ніби зупинився».

Я запитую себе:

«Чи легше мені було б, якби нас було двоє? Мабуть, так. Але шкодувати тепер нема чого — це не допоможе. Сили небесні, як лютує цей пасат! Якщо моє вітрило витримає його натиск — тим краще, я швидше допливу».

У четвер, 30 жовтня, мене охоплює хвиля нестримного оптимізму, і я записую слово в слово: «Ще 23 дні!» Це означає, що я розраховую досягнути Антільських островів приблизно 23 листопада. І тут же додаю: «Якщо все буде добре».

А далі: «Сьогодні чудовий день, спокійний, без будь-яких неприємностей. Ніч була такою ж. Я поринув у спогади, пригадав свою колекцію грампластинок, коли раптом наді мною пролетів літак. Мене, звичайно, не помітили…

Будь обережний! Ти занадто часто лічиш дні, і тому час тягнеться дуже повільно. Риба стала клювати рідше, зате здобич трапляється велика. Тепер я можу щодня пити сік, роблячи надрізи на сирій рибі. А раніше мені доводилося різати рибу на дрібні шматочки, класти їх у сорочку і вичавлювати рідину.

Сьогодні 30 жовтня. Погода просто чудова… Молодий пасат починає заспокоюватися, тепер це просто справжній бриз, який жене «Єретика» в потрібному напрямі. Я перебуваю на 21° північної широти і 28° західної довготи».

Тільки пізніше я довідався, що насправді в той день був на 18 чи 19° західної довготи. Я тоді думав, що проплив уже чверть шляху і лишилося пройти всього 35° на захід і 4° на південь, приблизно 1800–1900 миль. Далі побачимо, що з цього вийшло.

У п'ятницю, 31 жовтня, я занотовую в свій судновий журнал:

«Протягом ночі вітер, на щастя, подужчав, і тепер човен знову просувається вперед. Наді мною пролетів чудовий екземпляр «водяного серпокрильця». Я спробував його піймати, пригадавши райський бенкет в день свого народження, та, на жаль, цей птах уперто не хотів іти на гічок».

Учора був чудовий вечір: по радіо передавали Сьому симфонію Шуберта. Дивно, неймовірно, але факт: усе моє плавання проходить під знаком цієї симфонії. Взагалі її виконують рідко, однак я чув її шість разів протягом 65 днів подорожі. Все-таки я невиправний оптиміст! Того ж дня записую в щоденнику: «З суботи 22 листопада я вже можу побачити землю».

Насправді побачив її й висадився на неї тільки 23 грудня, тобто на місяць пізніше. І саме в цей час у мене виникли сумніви щодо правильності моїх штурманських обчислень і висновків. О 4-й годині пополудні занотовую: