Читати книгу - "Мої спостереження із Закарпаття, Юліан Хімінець"

вояків, що пробився на румунський бік біля Тячева, мадярські терористи розстріляли на мості без суду, а трупи поскидали до ріки Тиси. Інших Січовиків, яких полонено в боях за Королево, Севлюш і Копані розстріляли на місці, а між ними було декілька дівчат із Жіночої Січі та зі служби Січового Червоного Хреста.

Мадярські гонведи розстрілюють січовика

Така ж доля зустріла всіх зловлених Січовиків у Хусті, а було їх разом понад 200 осіб. Як правило Січовики вмирали з окликом “Слава Україні!”. В Тячеві й Требушанах перед розстрілом їх тортурували, відрізували носи, вуха тощо.

Я залишився в Хусті до 4-ої год. дня 16 березня, коли вже мадярські війська знаходилися на передмісті міста. Разом з 22 цивільними особами, між ними були інж. Є. Кульчицький з жінкою, д-р О. Кандиба, д-р Галаган, Микола Чирський та другі, ми залишивши Хуст вибралися пішки (бо вже не було в Хусті жодного комунікаційного середника) в напрямку на Тячів, щоб дістатися до Румунії. Ми вже знали, що Тячів знаходиться в мадярських руках, тому намагалися його оминути.

Наступного дня, 17 березня о год. 6-ій ранку недалеко Тересви нас захопили в полон мадярські терористи. Д-р Галаган, бувши за часів Директорії її представником в Будапешті, намагався нас боронити, мовляв, що ми цивільні особи, але без успіху. Ввечорі, коли мадярська регулярна армія прибула до Тересви, нас перевезли тягарівкою до тюрми в Тячеві. Всіх нас замкнули до однієї келії. Тут я зустрів українського письменника Уласа Самчука та багато інших знайомих.

Проминув день, другий, а нам ані води, ані їсти не давали. Повітря у нашій келії, а було осіб нас 26, стало нестерпним. Це особливо докучало Миколі Чирському з його хворобою легенів. Нарешті почали нас випускати “на сторону”, але тільки один раз на день. Все мусіло відбуватися блискавично. Найбільше непокоїло нас те, що ніхто нас не допитував і взагалі ніхто нами не цікавився. Виглядало, що задумують нас зліквідувати без всяких зайвих формальностей.

Десь на четвертий день нашого перебування у тюрмі нам принесли миску зупи з оцтом. Ця “їжа” наробила нам більше лиха ніж користи. Від гострого оцту ми всі дістали корчі шлунка. Наступного дня почалися допити. Мене покликали третім з черги, не знаю чому, може тому, що я в той час був біля дверей.

Для мене було щастям, що я опинився в в'язниці в Тячеві, а не в Мукачеві чи Ужгороді, де мене знали багато людей; я ж був секретарем Державної Торговельної Академії в Мукачеві на протязі 8 років і мене знало багато молоді, що закінчили цю школу. Найбільш небезпечними були мадярони, що вчилися в українській школі.

У кімнаті, в якій відбувалися допити, було двох жандармів і перекладчик, місцевий мадярон Лемак. Хоч я знав мадярську мову, я говорив по-українському. На запит чому я не знаю мадярської мови, я відповів, що не мав змоги ходити до мадярської школи, бо я ввесь час перебував на чужині й тепер тільки приїхав на відвідини родини. На доказ, що я живу на чужині я показав поліційне зголошення з готелю “Аламбра” в Берліні. Цей мій доказ не мав великого успіху й вони вжили іншого способу, щоб змусіти мене говорити правду. Але й гумова палиця не допомогла.

Не знаю чому за два дні мене знову покликали на допит, що тривав чотири години. Випитували докладно мене про все - про відомих українських провідників, січовиків тощо. Я вперто обстоював моє попереднє зізнання.

Нарешті цілком несподівано для мене, старший жандарм сказав мені, що вони мене звільняють, але щоб я запам'ятав собі, що якщо я не говорив правду, вони можуть мене кожночасно знову затримати, і тому вони не видають мені жодних документів з приводу мого звільнення, а без мадярських документів я далеко зайти не зможу.

Того ж дня і Улас Самчук, який виказався що він є міжнародним журналістом, був також звільнений. Не гаявши часу ми разом вирушили пішки в дорогу до Хусту, де залишилася дружина Самчука, яка працювала фармацевткою. Хуст був нашою метою тому, щоб там зорієнтуватися в положенні й шукати засобів дістатися за кордон.

Переночувавши у Самчуків, наступного дня я вибрався до міста. Мав я із собою 1,000 корон і 20 німецьких марок. За корони вже не можна було нічого купити. Банк виміняв мені корони на пенге у відношенні 1:7. Треба зазначити, що заарештувавши нас у Тячеві, не зроблено в нас особистої контролі, тому мені вдалося зберегти свої особисті документи й гроші.

Після цього я пішов на команду мадярського війська, що видавала емігрантам перепустки на виїзд за кордон. Команда містилася в будинку “Січової Гостинниці”. Перед входом до команди була велика черга. Я стояв перед будинком як на вогні, бо попри мене проходило багато знайомих людей. Вистачило, щоб хтось вказав на мене, що я українець, щоб мене знову заарештували, і невідомо, що зі мною тим разом сталося б. Поки прийшла на мене черга, була вже десь 5-та год. по полудні. Вступивши до канцелярії мадярського полковника, я показав йому свої документи, що живу в Берліні й там же студіюю, а до Хусту приїхав на відвідини. Він голосно крикнув до мене, що тепер я буду навчатися тут мадярської мови й великої мадярської культури. Коли я настоював на тому, щоб поїхати до Берліну упорядкувати свої особисті справи, він наказав викинути мене з канцелярії.

Ця пригода ніяк мене не потішила. Треба було шукати іншої можливости видістатися з того пекла, бо залишатися тут для мене було небезпечно; мені загрожувало те, що й іншим українцям - в'язничні тортури, а згодом і смерть. На другому боці мадярської військової команди я побачив авто, біля якого згуртувалося багато людей. Було це таксі, яке їхало до Берегова. Я підійшов до шофера й попросив його взяти мене теж до Берегова, давши йому 20 пенге. Я сказав шоферові, що я мушу дістатися до Берегова ще цього вечора, бо