Читати книгу - "Бхомбол-ватажок, Кхогендронатх Митро"

Довкола було безлюдно, як уночі. В повітрі сонно дихав гарячий полудень. Дорогою пройшов чоловік, тримаючи над головою розкриту парасольку. Дві білі корови паслися на луці. Вони ліниво жували траву, час від часу помахуючи хвостами. З дерева повільно впав жовтий листок. Виходить, прийшла осінь. Хмари на небі наче задрімали. На дереві якась пташина ретельно довбала стовбур. Зненацька з кущів поблизу, закаркавши, знялися ворони.

Бхомбол обернувся й побачив, що поруч із ним сидить людина й дивиться на нього.

Це був темношкірий худий дідусь, одягнений у коротке брудне дхоті. Жили на руках і ногах у нього понабрякали і були схожі на чорні мотузки. Волосся на голові стирчало на всі боки, лице заросло напівсивою щетиною. Великі очі дивилися невесело. В руках він тримав батога.

— Салям, ваша світлість! — посміхнувся старий, помітивши, що Бхомбол зиркнув на нього, і додав: — Ви небіж пана управителя? А я — пастух. Мене звать Мобарок Алі.

Бхомбол недовірливо посміхнувся. Хіба старі бувають пастухами?

— Я живу ген там, під баньяном, — вів далі дідусь. — Наше село дуже бідне. Та що вдієш? Мабуть, небо розгнівалось на нас. Інакше я не втратив би обох своїх синів. Старшому було стільки років, як вам зараз, коли його вкусила гадюка, і він помер. Лікарі нічого не могли зробити. А молодший простудився і на третій день помер. Скільки не замовляли, скільки не давали йому пити святу воду. — Усе даремно. І ось тепер ми, я і моя стара, зосталися самі, як палець. Ми старі, і нам важко працювати. Була земля, але і її продали за борги. Серце моє крається од горя… — І він так глянув на Бхомбола, що тому здалося: старий от-от заплаче.

Бхомбол не знав, як утішити пастуха. Хлопець не пам'ятав своєї матері. Вона померла, коли йому було два з половиною роки. А молодша сестра, котру Бхомбол дуже любив, у сім років занедужала на холеру і також померла. Погляд бідолашного пастуха нагадав Бхомболові погляд батька; так він дивився на сестру, коли та помирала. Він теж не плакав. Бхомбол, мабуть, не витримав би, побачивши батькові сльози…

— Ваша світлість, — жалібно промовив пастух, — от коли б ви попросили пана управителя, щоб він дав мені хоч трохи землі…

Дві білі корови наблизились до дерева і почали швидко спасувати траву навколо нього. Праворуч від дерева, вздовж огорожі, обсадженої гарбузами, пролягав вузенький шлях. Одна з корів підійшла до огорожі, зробила в ній рогами дірку, просунула туди голову і спробувала дотягнутися до гарбуза.

— Ось я тобі дам! Ти куди? — сполохався пастух.

Він схопився і побіг до огорожі. Але корова, не чекаючи, поки він підбіжить, відійшла від огорожі й зникла в кущах.

Бхомбол підвівся й пішов вузькою стежкою, що губилася в бамбукових заростях. Після розмови з дідусем на серці в хлопця було невесело.

Біля бамбукового гаю стояли хати. У дворі однієї з них було позакопувано в два ряди паколи і намотано на них нитки. Між паколами ходила жінка, в одній руці тримаючи велику котушку, а в другій — паличку. Жінка швидко переходила від одного пакола до іншого і щось швидко робила руками. Це було селище ткачів.

Біля однієї хати квочка, оточена курчатами, мирно дзьобала зерно. Несподівано з дерева на курчат налетів яструб. Квочка тривожно за кудкудакала, і курчата сипнули під великий кущ.

Бхомбол рушив далі…

Поминувши село ткачів, він вийшов на велику дорогу. Десь збоку чути було стук барабанів. Бхомбол пригадав, що сьогодні дев'ятий день місяця, останній день свята Дургі. Йому стало сумно. Тепер це свято настане тільки через рік. От якби свята тривали цілий рік!

Коли Бхомбол прийшов на майдан, там уже було багато людей: усі хотіли востаннє подивитися на статую богині Дургі. Завтра тут уже нікого не буде. А Бхомбол поїде назад у Дургапур.

Повернувся додому хлопець уже смерком. Пан управитель саме розмовляв з якимось незнайомим чоловіком. Побачивши Бхомбола, вони замовкли.

— Ну що ж, згоден, — сказав, встаючи, відвідувач.

— Де ти був цілий день? У мечеті? — спитав дядько, як тільки незнайомий пішов.

— Ні, — відповів хлопчик.

— Там нема нічого цікавого. Як твоя рука?

— Трохи болить, — Бхомбол стомлено присів на ліжко.

— Лягай краще спати! — в дядьковому голосі бриніла ніжність. — Вечерятимеш?

Бхомбол згадав пастуха і, перебираючи пальцями ріжок простирадла на постелі, сказав:

— Сьогодні вдень під манговим деревом біля контори я зустрів одного дідуся. Це пастух, його звати Мобарок Алі. Його землю ви…

— Що?! — В голосі дядька з'явилися тверді нотки. — Що він тобі сказав? Яке тобі діло до цих людей? Все одно завтра ти їдеш додому.

Бхомбол забув про хвору руку. Він не міг збагнути, чим пастух завинив перед дядьком. Адже він такий старий і бідний, і в нього немає землі. Бхомбол рвучко підвівся з постелі, ладен негайно залишити дядьків дім. Пан управитель глянув в обличчя небожеві.

— А, ти говориш про того Мобарока Алі, що в нього хата біля баньяна? — сказав він уже іншим тоном. — Я не одразу зрозумів. Але ж він не сповна розуму. До всіх чіпляється з різними жалісливими історіями. Чоловік схибнувся після смерті синів… Післязавтра ти поїдеш додому, мій служник супроводжуватиме тебе.

Післязавтра? Це ще не скоро! Бхомболові було неприємно залишатися в дядьковій домівці, він відчував, що той несправедливий до Мобарока Алі.

— Я можу поїхати й сам, — сказав Бхомбол. — Адже сюди я сам дістався. Чого мені боятися?

— Коли б ти їздив верхи, я б відпустив тебе самого. Але ж ти не вмієш, і мені