Читати книгу - "Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник)"

як потрібно для справи». Відтоді істина, що гроші для тебе такий же інструмент, як стек для скульптора, засіла в голові. І моє мистецтво від цього тільки виграло. Уже в Америці на власному досвіді переконався, якою безцінною може бути двохсотдоларова послуга адвоката чи банкіра. Скупість може бути як корисною, так і шкодити!

Тепер про віддавання. Одна знайома погостювала в Америці зо два місяці і поверталась додому. Напакувала дві валізи – і обидві подарунками для рідних і друзів. Нічого не везла собі. У неї питали: для чого тягнути через півсвіту те, що тобі самій непотрібно? Вона відповіла: «Дуже люблю робити подарунки. Вони завжди якось повертаються…»

У людині природою закладена потреба віддавати: в давнину купці приносили богам у дар найкращий товар, пастухи – найкращу вівцю з отари. Людина відчуває внутрішню потребу в доброчинності. Дехто використовує її, як магію: дам гроші на церкву – підпишу вигідний контракт.

Але хіба можна допомогти людям, коли самому потрібна допомога? Чи можна бути меценатом для культури за дві копійки? Бідні люди подекуди скупіші й жадібніші, ніж багаті. Віддавати може бути потреба навіть нематеріально. Часом порада може виявитись безцінною. Або власний приклад надихатиме ближніх. Написати книжку, збудувати церкву в селі, звідки родом, це реальний вклад капіталу!

Бруклін і його уроки

– Я хочу в Нью-Йорк, столицю світового мистецтва…

– Добре, але ми їдемо в Бруклін.

– То це ж – Нью-Йорк? – і тоді я почув видатний вислів: «Бруклін – це не Нью-Йорк, а Нью-Йорк – це не Америка…»

Я їхав у Нью-Йорк і не знав, що мене чекає Бруклін. Але саме там почалась моя справжня американська освіта, і я не шкодую за жодним днем, там проведеним. Що ж воно таке, Бруклін? Район трохи схожий на київську Шулявку, але живуть тут вихідці з усіх світів, країн і континентів. Про Америку тут можна дізнатись усе, що треба, знайти роботу нелегалові, вивчити мову, розкрутитись і роздивитись.

Туди й везла мене на своєму древньому «шевролеті» київська знайома художниця, а по дорозі ділилась здобутими на імміграції істинами: «Якщо хочеш залишитись в Америці – Брукліну тобі не обійти…» Мені тоді було море по коліна, але дуже хотілось працювати Художником.

І тут київська знайома теж допомогла. Уже через три дні після прибуття в Бруклін, закривши тріумфальну виставку у Вашингтоні, я працював Художником у скляній майстерні на 80-й вулиці.

Майстерню минулого року відкрили Майкл і Джул – мої теперішні боси. Обидва ще дітьми виїхали до Ізраїлю з України, тоді правдами і неправдами емігрували в Америку і от здійснювали свою мрію – розпочали власний бізнес. З нього і почалися мої капіталістичні університети…

Був то 1993 рік. Соціалістична ментальність домінувала в моєму мисленні, а брак життєвого досвіду довершував букет дилетантства. Щоправда, я був відкритий до всього нового і, як губка воду, всотував знання, які не здобути з книжок.

Не працюй за гроші

Чудовим осіннім американським ранком я прийшов влаштовуватись на роботу. Партнерам майстерні «Скляний Палац» потрібен був графік зі скульптурним ухилом. Я гордо ніс під пахвою портфоліо своїх творчих робіт, налаштований неодмінно ошелешити ізраїльтян своїм талантом і отримати роботу.

Те, що я побачив на 80-й вулиці, ошелешило мене. Переді мною стояли два типові роботяги-бруклінці, в засмальцьованому одязі й дірявих кросівках. Здавались вони людьми зовсім далекими від мистецтва, та й «Скляний Палац» більше скидався на трущобу з більш-менш підфарбованим фасадом.

– Привіт, я Майкл, у минулому житті Міша. А це Джул – колись Юлік, – заговорив молодший, підтягнув екстрапотерті джинси і запросив усередину.

Я підупав духом. Простим склярем бути не хотів…

Але Бруклін повен несподіванок. Уже через півгодини розмови з моїми майбутніми босами я побачив, що перше враження про них склалось помилкове. Вони добре розбирались і в мистецтві, і в бізнесі, планували встановити апарат для піскострумного різьблення скла і створювати скляні панно для всього Мангеттена. Обіцяли золоті гори, але платили три долари на годину…

Одразу помітивши мої вагання, Майкл мовив на своєму російсько-англійському суржику:

– Што тут думать? Ти освоїш новий фах, побачиш, як працює бізнес ізсередини. Ми не можемо тобі зараз добре платити, але ж набуті знання тебе зможуть колись прогодувати… На Брукліні кажуть: «Ніколи не працюй за гроші…»

Майкл узявся уважно розглядати моє портфоліо, досить розумно його коментуючи. Цим він мене й переконав!

Не працюй на когось і будь сам собі босом

Ніхто й ніколи ні в Америці, ні в Україні чи в світі – не задоволений своїм начальством. Зрозуміло чому. І я в перший рік попався на той гачок… Доводилось працювати вечорами, часу на власну творчу роботу зовсім не вистачало. Майкл із Джулом повторювали по п’ять разів на день: «Як нам буде добре, то й тебе не образимо».

З часом вітрина і кімната замовлень «Скляного Палацу» вилюдніли й заграли зразками нових робіт на склі. Настрій босів також покращився, а разом з тим і моя зарплатня. Та головне – я почав усвідомлювати, що більше від босів я ніколи не зароблю!

Мене цікавило все: як вести бізнес, які для цього потрібні папери, який капітал. Одного разу запитав:

– Майкле, а скільки потрібно грошей, щоб почати власний бізнес?

Він насторожився, але відповів: