Читати книгу - "Горохове чудо"

Вгорі заклекотіло, загуло. Невблаганна холодна хмара зрушилася з місця. Хлопчик побачив, як це сталося: хмара зворохобилася, заклубувала, піднімаючись над ним.

Він стояв на городі, врісши по коліна в землю.

Гроза перейшла на ліс. Виглянуло сонце, і світ обновився.

Кинувшись за ним, мати знайшла його на городі. Він стояв. І коли мати вихопила його з глею[12] — забрьоханого, в порваній сорочці,— узяла на руки, він зашептав, наче в гарячці:

— Я, мамо, бився з бугаєм…

— Ой, синку, нам городину вибило. Десь-то і поле наше пропало. Ми загинули… — бідкалася, несучи його, мати. — Я думала, що ти в клуні або в хлівці.

А він вишептав:

— І я його подужав, мамо… — та й заснув у неї на руках.

— Ой, бідна моя головонько… — голосила жінка, думаючи своє і не слухаючи його.

Але він не переспав своєї пригоди, захворів, зліг і мусив переслабувати.

Мати пересіювала-пересаджувала город, а поле не було чим. Рідко вступала до хати, щоб набрати й поставити хворому кухлик свіжої води, а він допитувався в неї:

— Як там, мамо, моя квітка?

Мати відповідала:

— Ой, не мороч голови, хоч би ти мені швидше піднявся, синку…

Хлопчик хирів: не обійшлося без знахарки. Випав присвяток, і мати повела його, не дочекавшись неділі. Пішли левадами, через ліси. Аж на третє село. Трохи вона його несла, трохи ішов.

Знахарка була ще не стара. Стримана і поважна, нікому не відмовляла в біді — зналася на зіллях і коріннях, лікувала від усіляких хвороб, які знімаючи, які проганяючи, а які заклинаючи…

Не розпитуючи, не вивідуючи, що в нього болить, і не оглядаючи його, лише спозирнувши на нього краєчком ока, як умудрені досвідом дивляться на звичайне, заходилася качати й виливати яйце.

Малий зиркав за її руками, виразом очей і безголосим порухом губів. Хоча знахарці не вперше качати й виливати яйце, але кожен її рух не був механічним, дарма, що засвоєний і завчений, бо вона не просто чесно й уважно, а зі всією пристрастю сповняла нелегке ремесло перед людьми, не домагаючись особливої платні, задовольняючись тим, хто що принесе.

Чорноброва, кароока, запальна — творила своє чаклунство.

Чаром дивної втаємниченості розгорялися її карі очі і наче аж побільшувалися. Їм немов стало тісно під бровами. А чорні брови піднялися. Обличчя просвітилось, руки зласкавіли, і вона, одухотворившись, наче літає на крилах, мовби у неї справді виросло два крила.

Куряче яйце, яке торкалося до лоба, до грудей, до рук хворого, враз мовби само розбилося й розпустилося у кухлику з водою.

Знахарка пильно глянула, що там. Не повірила, поставила свої долоні дашком. Приглянулася і швидко щось зашепотіла.

— Краса… Краса… — видобувала із себе раз за разом це єдине слово, то захоплюючись, то жахаючись.

Раптом спохмурніла, замахала руками, начеб від чогось сахаючись, а тоді повернулася до хлопчика й стала перед ним на колінах, як перед святим.

— Краса безборонна і беззахисна у світі, а тобі її утверджувати… Іди… — сказала.

Її очі погасли, брови насупилися, обличчя потемніло. Вона зробилася звичайною молодицею — в очіпку, у широкій спідниці, в запасці.

Вони не могли второпати, чому вона стала на коліна і що сказала.

— Йому полегшає? Він виздоровіє? — допитувалася мати.

Знахарка шумливо підвелася а колін.

— Я вам усе сказала! Я вам більше нічого не скажу! — закричала. Знявши із кошелика пілочку, мати заходилася із приносинами.

— Це вам, голубонько, за ваш труд.

Молодиця не хотіла й чути — вхопила кочергу й прогнала їх.

— Малий? Хай він і без штанів, але більше знає іншого старого, більше за мене! — гримала, стоячи на порозі й постукуючи кочергою.

Вони забралися собі. Щойно відійшли від знахарки, як хлопчикові полегшало, а мати ніяк не могла взяти до тямку: чому привітна чаклунка ні сіло ні впало розгнівалася й відмовилась від приносин? Не знала чи їй радіти, чи печалитися. Чому знахарка стала на коліна? Видать, недобре це. Та, бачачи, що хворий, захирілий — сходи ледве плентався, доводилося тербищити на руках, тепер весело підскакує, біжить вистрибцем, сміялася й плакала.

Малий виздоровів, одужав — про знахарку й про її слова можна було забути.

Він знову пас гусей. Начесав з корови шерсті й зробив собі м’ячика. Сільські вітрогони прийняли його до свого гурту: ніхто не вмів скачати такого м’ячика. Але й ніхто не міг зрівнятися з ним, граючи у гилки. Діти розсердилися на нього, викрали м’ячика, а його прогнали.

Він запитав маму, чому його проганяють, кривляються, кидають у нього камінцями, й дістав за це між плечі штурхана.

— Рік неврожайний, подушне плати, кріпаччину відробляй, а тут ще й ти? — заголосила мати.

Прогнаний дітьми, нагриманий матір’ю, він посмутнів, став журно задумуватись. Чи в ньому щось зламалося, що перецвів, не доцвівши, як побита градом квітка — його нарцис?

Нипав по селу приблудою.

Матері як за ним приглянути? Її мучило: вивезти, витягнути, щоб не опухнути з голоду та не замерзнути від морозу — ось чим переймалася. Якось він поважно, мовби цілком дорослий, а тому суворо обізвався до неї:

— Я, мамо, виплекаю квітку — я стану над громом… — Вона, кваплячись із серпом на поклик ланового, теж сердито обізвалась до нього і сварливо наказала пильнувати хату й пташву.

Від цього став ще сумніший. Жура шелестіла йому над головою, як сухе листя на тому дубі, що замели сніги. Візок дитинства не котився згори, а під гору: його треба було пхати, як біду, щоб біда не пхала додолу.