Читати книгу - "Золото і анаконда"

Курт під музику виконали для індійців «дикі танці» нашої країни. Індійців це страшенно розвеселило, та й нас теж. Це було швидше смішне, ніж гарне видовище — два шведи у величезних чоботях, що витанцьовували довкола вогнища вальс. Зате принаймні мети було досягнуто — всі пожвавішали, а десь опівночі, коли було вже випито багато чічі, індійці остаточно перемогли соромливість, і настала їхня черга показати своє мистецтво.

Ми побачили три різні танці, в яких брали участь і чоловіки, й жінки. Танцюристи сходилися докупи, потім розходились, кружляли і мінялися місцями. Тим часом інші індійці грали на бубнах і сопілках. Полум’я від багаття кидало на них червоні відблиски. Це була така мальовнича картина, що ми попросили вождя дозволити нам принести кінокамеру. Спочатку він не погоджувався не міг ніяк подолати своєї неприязні до наших дивовижних апаратів, та коли ми сказали, що засвітимо незвичайні факели, таки дозволив. Ми мали на увазі магнієві лампи, які в нас були спеціально для нічних зйомок.

Перші магнієві спалахи просто приголомшили кофанів.

— Вони горять яскравіше за сонце! — вигукнув вождь, зовсім засліплений і досить-таки наляканий.

Проте поступово індійці заспокоїлись, почали знову танцювати, і ми зняли чимало унікальних кадрів.

Тієї ночі в кофанів розвіялося останнє недовір’я до нас, і ми відчули, що вони остаточно визнали нас своїми друзями.

Коли я кажу «ми зняли чимало унікальних кадрів», то це здається зовсім простою справою. Однак нотатки Курта свідчать, що йому було не так легко:

«… Ми маємо зняти на плівку з допомогою дорогих магнієвих ламп індійське свято і записати на стрічку музику. Але останнім часом апарат став дедалі частіше дряпати плівку. Від вологи й спеки вона набрякає, світочутливий шар розм’якає і легко відклеюється. Досить кількох порошинок, щоб на негативі з’явилися довгі подряпини. Тому я взяв собі за правило після кожної другої чи третьої сцени відчиняти камеру й чистити фільмовий канал. Ось гаснуть перші спалахи магнію, залишивши білу смердючу хмарку, і Торгні наводить на камеру промінь свого ліхтарика. Та не встигаю я відчинити її, як в отвір об'єктива влітають великі й маленькі нічні метелики. Я в такому відчаї, що навіть не можу лаятись. Треба розбирати всю камеру. Важко якось краще продемонструвати індійцям, що значить чекати: їм доводилось завмирати на місці, поки я не закінчу чистити всю камеру. Досі вони жили в щасливому незнанні, що існує таке поняття, як час. І ось ми допомогли їм збагнути, що це таке…

… Вночі я проявляю кілька кадрів, але наслідок не дуже втішний. Проявник, який витримав те саме, що й ми, та ще й був перед цим довгий час у дорозі, доживає свій час. Будемо сподіватися, що плівка трохи витриваліша за нього…»

17
ЖИТТЯ ІНДІЙЦІВ

Ми прожили серед кофанів понад місяць, довше, ніж сподівалися, бо погода була погана і зйомки доводилось весь час відкладати. Після свята, влаштованого вождем, індійців наче хтось підмінив. Від стриманості й недовір'я не залишилося й сліду, вони стали привітні і як могли допомагали нам у роботі. Ми почували себе так, ніби витримали важкий екзамен.

Тепер ми могли знімати скільки завгодно, і тільки-но сходило сонце, Курт озброювався камерою, йому пощастило зробити багато чудових кадрів. Усього було знято п’ять тисяч метрів кіноплівки. Ми хотіли в своєму фільмі якомога повніше і правдивіше показати життя індійців, а для цього нам самим треба було вивчити їхній побут. Спочатку ми ніяк не могли знайти з ними спільну мову. Але тепер ми одержували відповідь на всі свої запитання і могли знімати все, що хотіли. З допомогою нашого перекладача — це був кофан, котрий деякий час жив у монахів-капуцинів на річці Путумайо і досить добре розмовляв іспанською мовою, — я списав кілька блокнотів відомостями про життя і побут племені. А втім, духовна культура кофанів не дуже багата. Найбільші і найважливіші події в їхньому житті — народження, одруження і смерть — не пов’язані із складними обрядами і церемоніями. Все відбувається просто й розумно.

Покохавши дівчину і пересвідчившись, що вона теж не байдужа до нього, кофан просить у її батьків згоди на одруження. З порожніми руками іти свататись не годиться, хлопець завжди бере з собою подарунки. Якщо батьки дівчини згодні віддати свою дочку, вони йдуть разом з нею до майбутнього зятя, і той улаштовує з цього приводу розкішний триденний бенкет. Гості й хазяї п’ють багато чічі, їдять, танцюють і веселяться, потім залишають молодих самих, побажавши їм щастя.

Коли в молодої жінки настає час пологів, вона переходить у маленьку хижку біля дому. Чоловік іде з нею замість повитухи. Через два тижні після родів вони повертаються додому.

Мертвих ховають у бамбуковій домовині неподалік від селища. Коли це чоловік, йому надягають на голову красивий убір з пер. Часом будинок, де хтось помер, зовсім покидають. Куди потрапляє покійник після смерті, я так і не зміг вияснити: повір’я кофанів кажуть про це дуже неясно і плутано.

Звичайно, всього цього ми не могли показати в своєму фільмі, бо за час нашого перебування в кофанів ніхто не народився, не одружився і не помер. Однак і в повсякденному житті кофанів було що знімати.

Кофани, між іншим, майстри виготовляти отруту кураре для стріл. Ми зняли для фільму, як вони це роблять — вийшли дуже цікаві кадри. Ходили ми також з індійцями на полювання і бачили, як вони стріляли з духових трубок і списами убивали тапірів, диких кабанів, мавп та інших тварин. От тоді ми й переконалися, що кураре має страшну силу. Маленької стріли, намоченої в темній коричневій отруті, було досить, щоб убити дикого кабана! Вразила нас і вправність, з якою індійці володіють духовою трубкою. Вони стріляють з неї напрочуд влучно. Звичайно, вогнепальна зброя — добра річ для полювання, але духова трубка ще краща: вона безшумна. Якщо я, скажімо, застрелю з рушниці одну мавпу, то інші відразу ж утечуть. А індієць може перебити їх одну за одною своїми отруйними стрілами,