Читати книгу - "Золото і анаконда"

— Коли я був молодий, — розповідав він гарною іспанською мовою, — то ходив, як і ви, в сорочці, штанях і черевиках. Але життя білих мені не сподобалось, і я подався до індійців сіон над річкою Какета й оселився там. Мене обрали вождем. Та я й у них не почував себе добре і помандрував ще далі, поки не досяг, нарешті, Сукумбіо (так кофани називають річку Сан Мігель). І аж серед кофанів я знайшов свою домівку. Я одягнувся по-їхньому, одружився з місцевою жінкою і живу, як інші кофани. Тут мене теж обрали вождем, а згодом білі призначили ще й губернатором чи головним вождем усіх кофанів. Ось уже шістнадцять років я займаю цю посаду. Не раз і з білими довелося посперечатись. Під час війни з Перу вони хотіли забрати кофанів до війська. Але я сказав «ні». А згодом з’явилися місіонери й хотіли проповідувати серед моїх людей. Я знову сказав «ні». Кофани найкраще почувають себе, коли ніхто не втручається в їхнє життя.

На стіні хижі, де живе Франсіско, висить дошка з написом: «Губернатор Сан Мігель, Колумбія». Крім того, він має жезл із срібною головкою, на якому вигравірувано слова: «Губернатор де Путумайо».

Найбільша група кофанів живе у верхів’ї річки Сан Мігель, в селищі Санта Роса де Сукумбіо. Щоб дістатися туди, нам треба було ще човнів і людей. Франсіско взявся допомогти нам, і вже через три дні ми мали змогу вирушити далі. З нами тепер було ще дев’ятеро індійців з двома човнами. Наші нові супутники добре знали річку, майстерно вели човни, обминаючи небезпечні місця, і за чотири дні ми були вже в Санта Роса де Сукумбіо.

Селище розташоване на острові, там, де піниста Ріо Румі Яку вливається в Сан Мігель. Проте індійці тут не живуть постійно. Вище по річці Румі Яку міститься справжнє селище кофанів, велике, із гарними зручними хижами, але звідти кофанів вигнали… таргани! Щоправда, на новому місці цих бридких комах теж було досить, але взагалі індійці влаштувалися тут непогано. Ми спорудили собі велику хижу неподалік від індійських, змайстрували з бамбуку ліжка, ослони, стіл і навіть улаштували затемнену кімнату, де можна було б проявляти плівки (вона була також нашим потаємним баром).

Кофани зустріли нас не вороже, але й не дуже приязно. Вони були стримані й недовірливі, і перші дні нашого знайомства не обіцяли нам нічого втішного. Та, власне, іншого ставлення не слід було й сподіватися. Як я вже згадував, досвід навчив індійців не дуже довіряти білим, тому цілком зрозуміло, що вони не зраділи нашій появі, хоч ми й прибули до них з дозволу головного вождя. Вони були вкрай неприступні. Ми, наприклад, мріяли записати на магнітофонну стрічку їхні пісні, але вони відмовились заспівати — сказали, що взагалі не мають пісень і ніколи не співають. Таку саму відповідь ми одержали, коли просили затанцювати нам. Ми не повірили цьому: важко знайти дикий народ, який не співав би і не танцював. Та дні минали, і потроху наші стосунки налагодились. Кофани переконалися, що ми не маємо нічого лихого на думці, наші товари і подарунки теж відіграли певну роль. Крім того, нам дуже допомогли іграшки, які ми роздавали дітям, і значною мірою — музика.

Якось ми запросили кофанів на концерт, і ввечері вони прийшли до нашого табору. Наш апарат для звукозапису мав підсилювач і динамік, а в дорогу з собою ми взяли багато стрічок із записами різної музики — від Моцарта і Бетховена до шведських різдвяних танців та матроських вальсів. Концерт мав величезний успіх. Найбільше сподобалась кофанам класична музика. Вони сиділи і слухали її, затамувавши подих. А коли потім знову просили нас грати, то завжди замовляли Бетховена й Моцарта. Щоб оцінити справді прекрасне мистецтво» не обов’язково мати високу культуру.

— Ну от, — сказав я вождеві. — Ви слухали нашу музику й наші пісні. А коли ви заспіваєте щось для нас?

Індійці порадилися, посперечалися про щось, голосно регочучи, і нарешті вождь сказав:

— Ми, чоловіки, співаємо лише тоді, коли вип’ємо яхе (наркотичний напій), але наші жінки заспівають вам.

І жінки заспівали, до того ж дуже охоче. Це був ніби щебет пташок. Їхні пісні підпорядковані певному канонові: починає співати одна жінка, потім по черзі вступають інші і так само по черзі замовкають; кінчає пісню та, що остання почала.

Жінки проспівали нам того вечора багато пісень. Олле аж спітнів біля магнітофона. Потім він дав їм прослухати те, що записав. Кофани були страшенно вражені і захоплені. Вони з подивом і повагою позирали на Олле і на його чудесний апарат.

Я спитав нашого перекладача, про що співається в їхніх піснях. «Геть про все, — відповів він. — Одну з них, наприклад, жінки тут же на місці й склали — про білих людей, що завітали до них і дуже їм сподобалися, бо вони не п’ють самі і не напувають їхніх чоловіків».

Звичайно буває якраз навпаки. Комерсантес, тобто торгівці, які інколи добираються сюди, щоб виміняти собі човни, шкури та інші речі, охоче дають індійцям ром: п’яних легше обдурити.

Після двох тижнів нашого перебування в кофанів вождь запросив нас на свято. Це був чудовий вечір, справжній маскарад. Усі були святково одягнені й розмальовані, навіть ми з Олле пофарбовані червоною фарбою — сам вождь трудився над нашими обличчями. Коли ми підійшли до хижі вождя, то вперше почули музику. Вождь бив у бубон з мавпячої шкіри, а двоє інших індійців грали на сопілках.

Ми посідали на ослони та бальзові колоди, і нам відразу принесли зроблені з кори чашки з чічею. Чіча — національний індійський напій. Роблять його з фруктів або з овочів. Коли він виграє, то стає досить таки міцним. Чічу, яку дали нам, було приготовано з маиіока і спілих бананів. На смак вона була як добре сухе фруктове вино (а втім, про смаки не сперечаються: Курт назвав чічу «кислим пивом, від якого дме живіт»).

Та, незважаючи на чічу, свято спочатку якось не клеїлося і більше скидалося на похорон. Тоді Олле, щоб піднести настрій, зіграв кілька вальсів і колядок, а Торгні й