Читати книгу - "Слідами змови"

Саме настав червень, погода стояла така, що кращої й бажати не доводилося. Наш шлях проходив через східну Англію, по зовсім нових для нас місцях. Пам'ятаю, ми поминули Шервудський ліс і ночували на щойно скошеному моріжку під великими дубами, Що, певно, бачили і Робін Гуда. Потім ми переїхали йоркську долину. Вона була пласка, як стіл, і нам, горянам, здалася одноманітною. Дорога вела далі, аж до самого кордону Шотландії, але ми зраділи, коли настав час звернути до Річмонда й простувати малолюдним путівцем через йоркширські гори, що за ними починався наш рідний край.

Нарешті ми опинилися знову в горах! Щоправда, ці йоркширські горби були несхожі на наші. Вони зелені й округлі, в них не знайдеш зубчастих скель і глибоких прірв. Та все ж це були гори. Місцями там ріс і верес, але він ще не цвів. Повсюди ми чули дзюркотіння струмків, що вистрибували по пласких сірих каменюках. Хати теж були з каменю, як і в наших краях; червона цегла, солом'яні стріхи й просмолені сволоки лишилися позаду. Горяни стрічали нас гостинно, і голоси їхні лунали привітніше: адже нові люди заходили рідко в ці самотні долини. Та й харчі були добрі, а не клоччя та вовна, аби кишка повна, як у Лондоні.

Ми таки й справді торгували дорогою. У нас було з собою вдосталь кольорових стрічок, шеффілдських ножів, солі та зілля до приправи, локриці та іспанських помаранч, листівок з піснями тощо.

— Ніколи не завадить заробити собі якусь дещицю, — казав Том. — Нам, агентам, платять не дуже щедро, а роки минають. Скоро я буду надто старий для свого фаху, а що робити тоді? Треба заощаджувати гроші на чорний день. Я мрію відкрити таку собі невеличку корчму біля Тауера. — Він засміявся. — Можна назвати її «Під замковою шпаркою», га?

Отож ми забиралися все далі й далі в гори, не гаючи даремно часу, однак потроху торгуючи своїм крамом, щоб не викликати ніякої підозри. І ось одного ранку, що назавжди лишиться в моїй пам'яті, ми вийшли вдосвіта і, минувши останню ферму, почали сходити на високу гриву гори. Ми перевірили затравки своїх пістолів. Дорогою нас могли перестрінути волоцюги, що блукали по горах. В долині нам розповідали страшні історії про крамарів, що їх убивали задля кількох шилінгів і скидали в бездонні провалля, так що навіть тіла їхні годі було шукати. Ми були весь час насторожі, але нас ніхто не зайняв.

Та цей ранок запам'ятався мені зовсім не через те. Нарешті настала щаслива мить, коли ми зійшли на саму вершину хребта і побачили у себе під ногами новий край.

Праворуч і ліворуч вершина за вершиною здіймалися гірські пасма, що тяглися від Тренту майже до самого Тайну[20]. А перед нами лежала райська долина, широка, зелена, багата; міста і села здавалися згори темними плямами, і сірі тіні хмар поволі пропливали над зеленню й золотом того сонячного краю.

А далі, за долиною, розтинали покривало білих хмар рідні гори. Скідоу і Скейфел, Бленкетра і Гларамара, Гелвелін і Грейт Гейбл височіли, наче овіяні славою велетні.

Щоб дістатися до них, треба було йти ще цілісінький день, і ви, мабуть, скажете, що я не міг їх розрізнити на такій відстані. Запевняю вас, я майже був переконаний, що бачу свій рідний дім, який приліпився під виступом нашої гори!

Том лише промовив:

— Ну, хлоп'ята, тепер ми вступаємо у ваш край. Отож краще, либонь, замаскуватися. Перебиратися ми поки що не будемо; слід просто відвернути увагу од вашої звичайної зовнішності. Людям властиво запам'ятовувати особливі прикмети. Якщо у вас буде пов'язка на оці чи страшний шрам на щоці, така прикмета западе в пам'ять кожному.

Ми надумали, що тим часом я перев'яжу голову, яку я, мовляв, розбив, звалившись із коня. Носити пов'язку в червневу спеку було не дуже приємно, але я сподівався, що скину її днів за два.

— А як з Кітом? — спитав Том. — Не можна ж умотати вас обох.

— Для Камберленду я цілком замаскована, — відповіла Кіт і прямо розповіла йому свою таємницю: приховувати її далі було неможливо.

— Щоб мене повісили! — вигукнув Том і витріщився на неї, роззявивши великого рота так, що стало видно рідкі зуби. — Аби я знав…

— Тепер уже пізно мене завертати, — швидко мовила Кіт.

— Вона з честю витримала важку мандрівку, — зауважив я. — На гору йшла не згірше за хлопця.

— До того ж дівчина може бути часом корисна в ролі дівчини. Піт дістане мені сукню своєї сестри і в разі потреби я переберуся на дівчину, як того вечора, коли ми побували в домі джентльмена в жовтому. Без мене Піт ніколи б не дістав рукопису.

— Гаразд, гаразд, — мовив Том, збентежено всміхаючись. — Але коли б я був твій батько, ти б у мене дістала доброго чосу.

— Справді? — спокійно спитала вона, дивлячись йому просто у вічі.

Том похитав головою.

— Е, ні. Я б швидше зважився відлупцювати тигрицю, — визнав він. — Мені шкода сера Філіпа: він не відає, з ким має справу, йому пощастило лише в одному.

— В чому саме?

— Хай подякує своїй щасливій зірці за те, що не побрався з тобою. Краще йому померти наглою смертю від руки ката в Тауері, ніж жити з тобою все життя.

— Грубіян! — обурено вигукнула вона.

Того дня Кіт була нам за провідника. Вона виросла в Східному Камберленді, на берегах Алсвотеру. Вона сказала, що коли дійде віку, то успадкує там грунти. Її опікун жив біля Шерпа, і нам довелося зробити добрий гак, щоб обминути те місце. З дитинства Кіт лазила по навколишніх бескидах, як гірська кішка, і знала кожний горб, кожний водоспад, кожне озерце серед тамтешніх торфовищ.

Тієї ночі ми отаборились у пониззі Алсвотеру. Кіт показала нам довге