Читати книгу - "Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані"

Та ось востаннє майнуло твоє квітчасте плаття, востаннє сяйнули мінливо-голубі мерехтливі очі…

Ще не збагнув як слід, що в нас уже минулися семестри, лекції, семінари, колоквіуми; що не ходитиму більше на факультет; не бачитиму тебе — мою радість, журбу і надію… А вже несуть нас прудконогі коні новими дорогами і — що найгірше — в різні, зовсім протилежні сторони, і все далі, швидше, нестримніше…

Згасає день… Стукотять колеса, вибиваючи залізними підковами мелодію розлуки:

— Про-щай, про-щай…

Назавжди?

«А вже з тої криниченьки орли воду п’ють…»

…Якось ми йшли центральною вулицею і ти жартома кинула:

— Моє серце — крига. Та хто розтопить — тепла матиме на весь вік.

Шкода, дуже шкода, що не мене грітиме твоє тепло…

Олю!

Я, як знаєш, крім конспектів лекцій, вів конспекти приватного характеру. І взагалі збирав усяку всячину — ачей знадобиться. Дещо цитував — ти просила читати ще. Не хотів, радше соромився місць, що стосувалися тебе. А зараз надсилаю записки бандероллю — повністю, як є.

Хай це буде тобі мій весільний дарунок.

Вікна — навстіж, вікна, наче сорочка на грудях Миколи Слободяна — він не застібає її, здається, і взимку.

Яскраве, тепле сонце почепило на невидимі гаки стін золоті весла. Стіни зблиснули, засвітилися… Аудиторія стала прозорою і легкою, аудиторія, мов повітряний корабель, попливла в космічному просторі… І ми попрозорішали, полинули крізь монотонний голос викладача, крізь власні думки, крізь синь, розчиняючись у невагомості променів і самого повітря — пахощів квітучих славгородських каштанів.

«Журналіст для мене є найвищим ідеалом людини і найблагороднішою істотою», — вичитав я в Писарєва.

Хоча ми вчимося на факультеті журналістики, ми ще не журналісти. І поки до них доскочимо, чимало каші, а ще більше харчоторгівського борщу з’їмо. Редактор Яромирської районної газети, де я проходив першу практику, сказав:

— З тебе вийде журналіст через сім років.

— Через сім? Чому саме через сім? — здивувався я.

— Ну, через вісім…

Подумав тоді з образою: він не оцінив мене.

Тепер, на певній відстані часу, розумію: правильні слова.

Вуз не навчить писати.

Журналістами, як і поетами, народжуються.

Деякі абітурієнти, що правдами й неправдами штурмують наш факультет, сподіваються на майбутню славу, мріють про заморські далі, закордонні відрядження і представництва. А про те й гадки не мають, що, може, доведеться все життя протирати штани в звичайнісінькій заводській багатотиражці, і що щастя справжнього журналіста не в закордонному паспорті й світській метушні, а в постійній пристрасті робити добро людям, суспільству, Вітчизні… Слава, якщо вона й приходить, — річ нетривка, навіть крихка, роботі ж задля блага людського, задля вдосконалення суспільства нема й не буде кінця.

І ще подумалося мені про нашого брата-репортера — світового донкіхота, невгамовного сірому-мандрівника, якого всяк цурається, мов чорт ладану, і без якого водночас — парадокс! — не обходиться.

Запуск штучного супутника Землі, прийом у посольстві, замах на президента, військовий переворот, виїзд короля якогось там королівства в літню резиденцію, проповідь папи римського, страйк докерів, випробування нового літака, військові маневри, землетрус, девальвація золота, самогубство безробітного, результат футбольного матчу, мода сезону, примха кінозірки Голлівуду — світ мусить знати новини сьогодні ж, негайно.

Такий ритм двадцятого століття, такий його диктат!

І тим часом, коли енський обиватель, попиваючи чорну каву «з лимончиком», байдуже — з п’ятого в десяте — водить очима по друкованих рядках, ще й скептично кривиться, за тими злощасними рядками (буде їх завтра прочитано чи ні?) для чергових номерів газет, останніх випусків вістей телеграфних агентств, передач радіо і телебачення на всіх континентах, може, не бравши й ріски в рот, на відчай душі у вогонь і воду стрибають ті сіроми-небораки. Стрибають, щоби рухати (а то й підштовхувати) уперед необ’ємно-неосяжну махину, ім’я якій — технічний прогрес.

Їхня доля — ламати об вітряки списи, ходити босими ногами по гострому лезу бритви, ранити підошви, вічно перебуваючи на граничній нитці нервового виснаження. Отак! На думку американських психологів, серед представників різних професій найнервовіші саме журналісти. Напруження, з якими вони працюють, більше, ніж у водолазів, пілотів і директорів великих концернів. Тривалістю життя вони теж не можуть похвалитися.

Та вони, донкіхоти пера, цілком свідомі своєї місії, своєї нелегкої ноші. Вони не продають її ні за які скарби і чесно служать їй до останнього кроку на землі, до передсмертного подиху свого.

…Я щасливий, що належатиму до когорти цих людей-безсребреників. Хай це буде й через сім, через десять чи… п’ятнадцять років.

Позаду — останній екзамен.

Літо, практика, а там рік майне, як дівоча молодість, і — прощавай, альма матер! Гуд бай, ауфідерзеен, чао!..

На душі пустка. Ми були постійно завантажені лекціями, семінарами, громадськими дорученнями і, як каже Мусій Шапковал, антигромадською поведінкою, а відтепер на певний час — мов птахи небесні.

Подався на Героїв революції, до гуртожитку.

— Дачник Білокрил! Привіт аристократам! — замахав руками зовні завжди статечний, малорухливий Грицько Розбишака.

Дачником дражнили мене за те, що на першому курсі я жив на Караваєвих дачах — є такий напівсільський куток у Славгороді. Звісно, дачі ніякої не мав і не маю, мешкав у свого шкільного товариша в робітничому гуртожитку, та ті, хто не знав цього, вважали мене справжнім аристократом.

У сто тридцять п’ятій кімнаті — наче після погрому: надимлено, насмічено, гармидер, та її годі.