Читати книгу - "Пригоди двієчника"

підтримав його чоловік зі шрамом. — І-не обов'язково порівну, Балтабаю. Треба ж совість мати: Янгок трудився більше, ніж ми. А тому хай він і одержить більше від нас — двадцять три карбованці, а нам дасть лише по двадцять два. Ми й на це згодні. Тим паче, що я особисто маю їхати додому.

— Он як? — здивувався горбань.

— У-у, харцизяки! — розсердився мулла Янгок. — Хоч і обидва згиньте, прокляті!

Але, глянувши на рішучі обличчя своїх поплічників, на волосаті горбаневі руки-граблі, він поліз у кишеню. Я тихцем вислизнув за двері…

БАБУСИНА РАДІСТЬ

Тепер мені було зрозуміло: побороти муллу Янгока не так просто, як, скажімо, бабку Capo. У ворожки скрипучий голос, великі страшні очі, всілякі торохтушки та Мирабіддинходжа з тонкою шиєю. А в мулли Янгока? У нього ж справжня зграя головорізів. Хай той чоловік зі шрамом іде від нього, але ж сам горбань чого вартий?! Он як циркача одурили, вік не забуде: і змію свою вчену втратив, і гроші. Не даремно, мабуть, зіпсувався настрій у чоловіка із району, коли він почув про бажання Янгока й застеріг, що в цій справі не можна діяти навально.

Ех, якби хтось підказав мені, що робити! Тоді б я зробив усе як слід! Тепер відступати не можна. Раніше я хотів помститися лише за сестричку, а тепер і особистий рахунок маю. Ти ба який прудкий шахраюка: мене хоче аллахом оголосити, руки на мені погріти! Як там він сказав: «Таємнича загибель змії добряче нам допомогла!» Виходить, я вбив цю гадюку і Янгоку ж допоміг? Ні, дзуськи, лукавцю, не буде по-твоєму. З Хашимджаном жарти короткі. Але ж як підступитися до цієї справи?

— Шапочко моя, шапочко, може, ти пораєш?

— Я й так уже голову ламаю, Хашимджане, та нічого путнього на думку не спадає. Краще пошукай сам, любий, і ти неодмінно знайдеш вихід.

І я заходився днями й ночами шукати цей вихід.

А він ніяк не знаходився. Я перестав бігати на вулицю, ходити на руках і полювати на горобців, що викльовували вишні в саду. Бабуся поглядала на мене з підозрою: чи не здумав я знову втекти? А згодом стала жаліти:

— Якщо хочеш, Хашимджане, іди погуляй з товаришами.

— Ні, бабусю. Краще вдома посиджу.

— І що зробилося з хлопчиком — ніяк не збагну! — бідкалася вона. — Такий меткий був, а став тихий та сумирний. Спаси аллах, хоч би хвороба не причепилася…

При слові «аллах» я жвавішаю, починаю розпитувати: а чи взагалі був аллах, де він перебуває, скільки в нього ангелів, як він устигає за всіма людьми стежити, хто його батьки і звідки люди дізналися, що він існує, коли його ніхто не бачив.

— Усе з Корану, синку, — охоче відповідає бабуся й починає розказувати всякі байки з тої премудрої книжки.

Я слухаю уважно, мотаю на вус. І не кепкую, як раніше. Навпаки, задаю щораз нові й нові запитання. Бабуся не навтішається, дивлячись на мене. Навіть сусідам похвалилася, що я тепер дійшов розуму, божими ділами цікавлюся. Я посміювався сам собі, але мовчав. Головне — якомога більше взнати про аллаха, про муллів і святих. Може, пригодиться, коли я обміркую план розправи з Янгоком.

І як у воду дивився, саме оте моє розпитування й допомогло мені.

Донохон почала видужувати. Вона вже ходила по палаті, придержуючи руками правий бік. Там у неї був шов. Сестричка сама показувала його мені, коли я востаннє їздив з татом до лікарні. Синюватий такий шрам…

Татові знову довелося їхати в Мирзачуль. Він і так довго пробув дома через хворобу Донохон. А справ, каже, набралося — страх багато. Ми залишилися з бабусею вдвох. Саме тоді я й зацікавився божими ділами.

Якось бабуся пішла на цілий день з дому і повернулася дуже зморена, але вдоволена.

— Внучку мій дорогий, — сказала вона, нагодувавши мене смачним пловом, — дуже втішена я, що ти став слухняним і старанним хлопчиком.

— Я теж радий, — відповів я, солодко потягуючись.

— Ти привернувся до Всевишнього, і він просвітив тебе, — вела далі бабуся.

— Так, так, бабусю, це я й сам відчуваю…

— Твоїми б устами мед пити, внучку мій дорогий! Хочеш, я віддам тебе в учні до мулли Янгока?

— В учні? До мулли Янгока? А що в нього там, школа відкривається, чи що?

— Та ні, йому хлопчик потрібний, допомагати в божих ділах.

— А він мене візьме?

— Візьме, я вже домовилася з ним. Думаю: не зайве буде, якщо ти хоч з місяць повчиш божу науку. — Бабуся ніжно погладила мене по голові, благально зазирнула в очі.

Ви тільки гляньте! Вона мене просить! Та це ж саме те, що мені треба! Покручуся там у Янгока, вивідаю все, а в слушну мить — бац! — і покараю його.

— Звичайно, піду, бабуню! Та я й сам хотів проситися в учні до шановного мулли Янгока. Це ж, мабуть, саме він допоміг своїми молитвами хірургові, який оперував нашу Донохон…

— Інколи допомога молитви не одразу помітна, сину мій, — повчально зауважила бабуся. — Інколи щастить обійтися молитвами, а буває, що її до лікарів треба звертатися.

Тої ночі я вперше за останній час спав спокійним-сном. А бабуся й не лягала. Спершу довго порпалася в скринях, перебираючи все, що там було, потім замісила тісто й розпалила піч. Вона смажила, парила й пекла всілякі смачні їства — гостинці для мулли Янгока.

Рано-вранці ми вирушили до могили Узункулака. Я ніс на голові величезного круглого кошика, повного всякої всячини. Поверх