Читати книгу - "Варвар у саду"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Історія побудови міланського кафедрального собору, відома нам доволі докладно завдяки протоколам комісії експертів, доводить певну річ, яка мала б обурити раціоналістів. Уявімо собі: мури вже зведені на значну висоту, а тут триває дискусія не про декоративні особливості, а про принципову річ — план кафедрального собору. Французький архітектор Жан Міньйо різко критикує італійських колег і проголошує класичний афоризм: «Ars sine scientia nihil est»[49]. Проте й ота scientia перебувала в царині досвіду, позаяк жодна зі сторін суперечки не зуміла навести наукових доказів на користь обстоюваних позицій.
Відомо, що алхімія має більше таємниць, аніж хімія, а вже галуззю досі цілком езотеричною залишається кулінарне мистецтво. Найістотнішою таємницею середньовічних архітекторів було вміння будувати згідно з планом, але знання їхні стосувалися також тисяч, кажучи по-сучасному, кулінарних таємниць, — способів розпізнавання ґатунку каменю чи приготування різних видів розчину.
Дотримання цих таємниць було обов’язковим не лише для архітекторів, а й для каменярських майстрів, мулярів, формувальників і тих, хто готував вапняні розчини, а отже, стояв на низькому щаблі ієрархії. Зрештою, подібні приписи зобов’язували у професіях, які не мали нічого спільного з архітектурою.
Справжніми конституціями будівничих кафедральних соборів є два англійські манускрипти: перший, званий Regius, написаний близько 1390 року, другий — Cook, молодший на сорок років. Тут, поруч із релігійними, моральними й звичаєвими приписами вміщено також окремий пункт про вміння мовчати. Ним наказувалося не повторювати розмов, які точилися в ложах і в інших місцях, де збиралися мулярі. Історики довший час вважали, що то була заборона повторювати якісь езотеричні формули чи секрети. Однак, як довели сучасні дослідники, вона стосувалася суто технічних і фахових справ, скажімо, укладання каменю таким чином, щоб його позиція була найближча до тієї, яку він займає у скелі, звідки його вирубали.
Довго вважали, що середньовічні мулярі впізнавали один одного за допомогою потаємних секретних знаків. Новітні дослідження показали, що цей звичай зобов’язував лише у Шотландії і був зумовлений працею з особливим ґатунком каменю, який імпортували до Шотландії. Тому цей припис мав за мету захист висококваліфікованих майстрів від менш кваліфікованих і був пов’язаний із суто місцевими реаліями.
Суперечка про те, чи собори споруджували «more geometrico»[50] чи «інтуїтивно», як стільник меду, ніколи не завершиться, адже це залежало і від періоду, і від місця, і від тогочасного стану знань, і від освіченості конкретного архітектора. Александер Некам, котрий жив наприкінці XII століття, продемонстрував геніальну інтуїцію, вважаючи, що сила тяжіння спрямована до центру землі. Втім, зроблений ним практичний висновок доволі вражаючий, і, на щастя, архітектори ним не скористалися. Адже Некам рекомендував, щоб мури будівлі зводити не прямовисними, а розширеними від фундаменту вгору.
Залишається ще питання модулів, тобто певної загальноприйнятої величини, яка повторюється в різних елементах будівлі, скажімо, довжин нав, висот колон, співвідношень ширини трансепту й головної нави. Поза сумнівом, середньовічні зодчі вживали модуль. Американський архітектор Самнер Кросбі встановив, що для кафедрального собору в Сен-Дені модуль, і то доволі послідовно вживаний, становить 0,325 метра, приблизно стільки, скільки налічував т. зв. паризький фут. Однак, то була не так конструктивна, як естетична засада. Адже було добре відомо — застосування простих геометричних фігур дає гармонійні пропорції.
Архітектор спершу був одним із ремісників, отримував щоденну платню, фізично працював муляром і, навіть, на наше превелике здивування, ще у XVI ст. в Руані отримував меншу платню, ніж інші мулярі, зате йому виплачували річну премію. Проте з часом матеріальні вигоди цієї професії ставали щоразу виразнішими. Доказом того є факт, що денну платню архітекторові нараховували незалежно від того, чи був він присутній на будові, чи ні. А ще додається натуральна винагорода — одяг. Спершу він виглядав наче ліврея, а отже, підкреслював службове становище. Втім, коли ми довідуємося, що 1255 року Джон Ґлостер отримав верхній одяг на хутрі, який зазвичай носила шляхта, то це вже виразний знак нобілітації. Управа будови, щоб прив’язати архітектора до споруди, бувало дарувала йому коня, будинок і почесний привілей харчуватися за абатовим столом. В Італії, а особливо в Англії, матеріальне становище керівника будови було значно кращим, аніж у Франції. Річна платня майстра сягала на острові у XIV столітті вісімнадцять фунтів, у той час, як дохід від маєтку у розмірі двадцять фунтів давав право на шляхетський титул. У XIII столітті придворний архітектор Карла Анжуйського отримав титул протомагістра та кінний кортеж і був зарахований до лицарського почту.
Більшість готичних кафедральних соборів є творінням багатьох архітекторів. Проте чинилось усе можливе, щоб нагляд за будівництвом провадила якнайдовше одна й та сама особа. Нерідко траплялися довічні контракти. У них також знаходимо умову, що у разі невиліковної хвороби чи втрати зору архітектор буде до кінця життя отримувати певну ренту. За часів пізнього середньовіччя архітектор часто працював водночас на кількох будовах, але знаходимо також драконівський контракт управи будови кафедрального собору в Бордо із Жаном Леба, який мав титул «maçon, maître après Dieu des ouvrages de pierre»[51]. Йому було дозволено лише раз на рік залишити будову, щоб відвідати родичів. Архітектори, безумовно, були зацікавлені у подорожах, адже додаткове і то зазвичай доволі значне джерело прибутків становили експертизи, які незмірно високо підносили авторитет і значення видатних майстрів.
Час покінчити з легендою про анонімність будівничих кафедральних соборів. Десятки їхніх імен відомі сьогодні не лише завдяки записам хроністів чи реєстрам обліковців. Середньовічні зодчі, якщо можна так висловитися, радісно й гордо підписували власні твори.
У Шартрському кафедральному соборі зберігається єдиний уцілілий візерунок на підлозі, який довго не зауважували дослідники. Це лабіринт у формі кола діаметром вісімнадцять метрів, котрим мандрували навколішки віруючі. То була наче скорочена версія прощі до Святої Землі. Тож, у
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Варвар у саду», після закриття браузера.