Читати книгу - "Лоліта"

розшукала екскурсантiв — це в них i години не вiзьме; вiн, до речi, сам добре знає мiсцевiсть та — "Послухайте", вiв далi вiн, "чому б менi одразу ж не з'їздити туди на авто, а ви поки переспите з Джоаною" (насправдi, останньої фрази вiн не додав, та Джоана так палко пiдтримала його пропозицiю, що це могло розумiтись).

Я розiграв iстерику. Я вчав заклинати Джона нiчого не починати. Сказав, що не мiг би витримати зараз постiйну присутнiсть дiвчинки, яка плаче, чiпляється за мене, — така вона вразлива, подiбний струс може вiдбитись на її майбутньому, психiатри проаналiзували такi випадки... Запала раптова тиша.

"Та що ж, ваша ласка", проговорив, нарештi, Джон доволi сухо. "Тiльки, знаєте, я таки був другом i порадником Шарлотти. Й по всьому хотiлося б знати, що ви, власне, збираєтесь з дiвчинкою робити".

"Джон!" крикнула Джоана. "Вона його дочка, а не дочка Гарольда Гейза, хiба тобi не ясно? Бiдний Гумберт — справжнiй батько Доллi!" "Розумiю", сказав Джон, звернувшись до мене. "Перепрошую. Розумiю. Ось воно що. Я не одразу второпав... Це, звичайно, спрощує справу. Що намовляє вам серце, то й добре".

Вбитий горем батько пояснив, що вiдправиться за крихкою донькою одразу з поховання, а за тим спроможеться її розважити перебуванням у цiлком iншому середовищi — майне з нею, либонь, до Нової Мексики чи до Калiфорнiї — якщо тiльки не покiнчить з собою, звичайно.

Настiльки художньо змалював я супокiй доконечного вiдчаю, затишок перед нестямним спалахом, що бездоганнi Фарло увезли мене до себе. В них був непоганий для Америки сховок, i це послужило менi на користь, бо я боявся безсоння — й примари.

Тепер менi слiд пояснити справжню причину, за якою я хотiв тимчасово тримати Долорес у вiддаленнi. Природна рiч, що спочатку, коли Шарлотта тiльки-но постала лiквiдованою i я повернувся до себе непiдлеглим батьком, i залпом проковтнув обидвi мною приготованi склянки вiскi, й навздогiн їм вiдправив пiнту-iншу свого джинанаса, й замкнувся у ваннiй, спасаючись вiд сусiдiв та друзiв — я мав одне лишень на думцi й у кровi, а саме усвiдомлення того, що всього за кiлька годин, тепленька, русява, i вся моя, вся моя, Лолiта в моїх обiймах буде проливати сльози, i я почну їх осушувати скорiше, нiж її очi будуть ними повнитись. Та допоки я стояв проти дзеркала, весь червоний, з розширеними зiницями, Джон Фарло делiкатно постукав i спитав, чи я в доброму станi, — i я враз уторопав, що з мого боку було б безглуздям допустити її повернення в цей дiм, де сновигало стiльки чужих клопотунiв, ладних вiдняти її в мене. Та й сама навiжена Ло могла-бо — як знати? — раптом виказати глупу недовiру, нечекану неприязнь, смутний острах i тому подiбне — й прощавай навiк, у саму мить торжества, чарiвна нагородо! До речi про нав'язливих людей: менi з'явився ще один вiдвiдувач, люб'язний Бiель (той самий, котрий лiквiдував мою дружину). Солiдний i серйозний, схожий якось на допомiжного ката, своїми бульдожими брилами, чорними очками, окулярами в важкiй оправi й вивернутими нiздрями. Його впустив Джон, котрий потiм залишив нас, прикривши дверi з величезним тактом.

Гладко почавши з того, що у нього двiйня в одному класi з моєю пасербицею, мiй карикатурний гiсть розгорнув немов сувiй велику дiаграму, на якiй ним були позначенi всi подробицi катастрофи. Це був "захват", як висловилася б моя пасербиця, iз силою поважних стрiлок i пунктирних лiнiй, проведених рiзного кольору чорнилом. Траєкторiю панi Г.Г. вiн iлюстрував серiєю маленьких силуетiв, на кшталт маленьких фiгурок, кадрових учениць вiйськово-допомiжного корпусу, якi уживають для наочностi в статистицi. Дуже ясно й переконливо цей шлях сполучався зi смiливо накресленою звивиною, яка зображала два слiдуючих один за iншим повороти, з яких один був здiйснений Бiелiвським возом, щоб обминути лахмiтникового сетера (не показаного на дiаграмi), а другий, що в перебiльшеному виглядi повторював перший, мав на метi запобiгти лиху. Поважний чорний хрестик позначав мiсце, де акуратний маленький силует нарештi лiг на панель. Я пошукав, чи не має вiдповiдної позначки на схилi, де вiдлежувався великий восковий батько мого вiдвiдувача, та позначки не виявилось. Втiм, старий розписався на документi, як свiдок, пiд пiдписами Леслi омсона, мiс Вiзавi й деяких iнших.

Олiвець Фредерiка з точнiстю й легкiстю колiбрi перелiтав з одного пункту в iнший, мiрою того як вiн демонстрував свою цiлковиту неповиннiсть та нерозсудливу необережнiсть моєї дружини: в ту секунду, як вiн об'їхав собаку, Шарлотта послизнулась на свiжополитому асфальтi й упала вперед, мiж тим як їй слiд було вiдсахнутись назад (Фред показував як саме, сильно сiпнувши своїм пiдбитим ватою плечем). Я сказав, що вiн, звiсно, не є винним, i розстеження пiдкрiпило мою думку.

Сильно дихаючи крiзь напруженi чорнi нiздрi, вiн засмучено потрусив головою, водночас трясучи мою руку; потiм, виказуючи вишукану свiтськiсть i джентльменську шир, зголосився сплатити витрати похоронного бюро. Вiн очiкував моєї вiдмови. З п'янким вдячним схлипом я пристав на його пропозицiю. Нiби недочувши, вiн роздiльно повторив ним сказане, та я знову йому подякував, iще палкiше, нiж перед тим.

У результатi цього страхiткого побачення, моє душевне занiмiння знайшло на хвилину деяке визволення. То й не дивно! Я на власнi очi побачив маклера долi. Я притулився до самої плотi фортуни — до її бутафорського плеча.

Вiдбулась сяйлива й жахлива мутацiя, i ось що було її знаряддям. Серед складних подробиць узору (кваплива ґаздиня, слизька брукiвка, дурний собака, крутий узвiз, великий вiз, йолоп за кермом) я смутно вирiзняв власний мiзерний внесок. Якби не глупство (чи iнтуїтивна генiальнiсть!), через яку я зберiг свiй щоденник, волога очей, видiлена внаслiдок мстивого гнiву й розпаленого самозакохання, не заслiпила б Шарлотту, коли вона кинулась до поштової скриньки. Та навiть i так, нiчого б, можливо, не скоїлось, якби непохибний рок, синхронiзатор-примара, не змiшав би в своїй ретортi авто, собаку, сонце, тiнь, вогкiсть, слабкiсть, силу, камiнь. Бувай, Марлено! Потиск долi (ваговито вiдтворений Бiелем у прощаннi) вивiв мене з