Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Полонянка"

Андре», — озвавсь я зі сміхом. Вона усміхнулась і собі: «Та ні, я хотіла тебе спитати, що тобі казала Андре». — «А я трохи не подумав, що ти часом отак лежала біля неї». — «Де там, зроду-віку», — відповіла вона. Але перш ніж це сказати, на мить затулила обличчя долонями. Отже, її мовчанка була тільки заслоною: її позірна ніжність крила в собі тисячі спогадів, які б розшарпали мене на клапті; життя її було повне фактів, жартівливий виклад яких присмачує веселими плітками щоденні наші розмови про інших осіб, байдужих нам. Але допоки якась істота сидить цвяшком у нашому серці, все це видається нам таким цінним висвітленням її життя, що за пізнання цього попідземного світу ми б радо віддали своє. Тоді Альбертинин сон здавався мені чудовним і магічним світом, звідки іноді з глибин напівпрозорої стихії зринає відгадка незбагненної таємниці. Проте зазвичай, коли Альбертина спала, до неї ніби поверталася невинність. Поза, якої я їй надавав, але яку її сон живо привласнював, звична, дихала довірою до мене. Личко її втрачало всяку хитрість і вульгарність; вона простягала до мене руку, спиралася на мою, було таке враження, ніби між нами панує цілковита гармонія, непорушне прихилля. Сон, зрештою, не відлучав її від мене, а залишав у ній почуття нашої обопільної ніжности; радше він знищував усе інше; я цілував її, казав, що піду трошки пройдуся; вона розхиляла очі, мовила здивовано — і справді, була вже ніч: «Куди ж ти так пізно, коханий?» — називала мене на ім’я й одразу засинала знов. Її сон був лише мовби затиранням усієї решти її життя, глухою мовчанкою, звідки від часу до часу вихоплювалися щирі й ніжні слова. Зібрані докупи, ці слова витворили б уже цільну розмову, потаємну щирість чистого кохання. Цей тихомирний сон радував мене, як радує матір солодкий сон дитини. І Альбертина, власне, спала як дитятко. Пробудження її теж видавалося таким природним і дихало такою ніжністю — ще перше, ніж Альбертина встигала помітити, де вона, — що я іноді запитував себе з ляком, чи спала вона коли-небудь до мене сама і, розплющуючись, не шукала очима когось під боком. Але її дитинні чари переважали. І знов-таки, мов та матір, я радів, що вона прокидається завше така веселенька. По хвилі вона опритомнювала, здобувалася на якісь чарівні й безладні слова, існий щебет. Ніби в порядку відшкодування, її шия, звичайно малопомітна, а тепер майже прекрасна, виступала на перший план, з якого були зійшли склеплені сном очі: оті її очі, мої постійні співрозмовники, до яких я не міг більше звертатися потому як змикалися повіки. Як заплющені очі надають обличчю невинної й поважної вроди, усуваючи все те, що передають красномовні погляди, так само у словах — значних, але уриваних мовчанкою, — якими Альбертина озивалася під час прокиду, жила чиста краса, не скаламучувана, як у розмові, заяложеними зворотами, загальниками, словами-паразитами. Коли я важився будити Альбертину, я міг це робити безбоязко, я знав, що її пробудження не пов’язувалося б із свіжопроведеним нами вечором, що воно встало б зі сну, як із ночі встає ранок. Розплющуючи очі й усміхаючись, вона підставляла мені губи, і ще перше, ніж моя любка озивалася словом, я встигав скуштувати їхню заспокійливу свіжість, зрідні свіжості, якою дихає удосвіта ще тихий сад.

Назавтра по тому вечорі, коли Альбертина сказала, що, може, поїде, а потім, що не поїде до Вердюренів, я прокинувся раненько; ще в напівсні радісне почуття підказало мені, що випав — у розповні зими — весняний день. Надворі популярні мелодії майстерно виписані для розмаїтих інструментів, від ріжка склеювача порцеляни та дудки перебивника стільців аж до сопілки козяра, який цього погідного дня скидався на якогось сицилійського пастиря, — легко інструментували ранок в «увертюру на святковий день». Слух, цей розкішний орган чуття, дарує нам товариство вулиці, викреслюючи в уяві всі її лінії, вимальовуючи всі її рухливі форми, показуючи нам їхній колір. Залізні штори пекаря, молочаря, які ще вчора опускалися над усіма видами жіноцького щастя, підносилися тепер, наче легкі блоки корабля, який оце зараз відпливе і, краючи прозоре море, полине по мріях молодих працівниць. Цей грюкіт піднятих жалюзі, може, був би в іншій дільниці єдиною моєю розвагою. Але в цій мене тішило сто інших відлясків, і мені шкода було заспати і бодай один проґавити. Ось він, чар старих аристократичних кварталів — вони ще й народні! Як давніше всілякі ремесла кублилися біля соборів неподалік їхніх порталів (деякі з чих останніх зберегли навіть їхні назви, наприклад портал Руанського собору зветься «Книгарським», бо книгарі виставляють коло нього, під голим небом, свій крам), так і тут усі ремесла — але ремесла мандровані, — тяглися перед шляхетним палацом Ґермантів, іноді наводячи на думку про старосвітську церковну Францію. Бо їхній поклик, звернений до сусідніх домочків, не мав у собі, за рідкими винятками, нічого від співанки. Він різнився від неї так, як різняться між собою ледве забарвлені модуляціями речитативи «Бориса Годунова» чи «Пелеаса»[22]; але, з другого боку, нагадував псальмування священика під час відправи, псальмування, якого ці вуличні сцени є тільки простацьким, ятковим, а все ж напівлітурґійним відповідником. Такої гострої втіхи від них до переїзду до мене Альбертини я ще ніколи не зазнавав; тепер вони здавалися мені радісним гаслом її пробудження; втягуючи мене в вуличне життя, вони краще давали мені відчути заспокійливу присутність дорогої істоти, яку я завжди мав до своїх послуг. Деякі вигукувані присмаки, осоружні мені, любила Альбертина; ось чому Франсуаза посилала по них лакейчука, мабуть, трохи невдоволеного тим, що йому доводиться товктися серед плебсу. Ті крики, дуже виразні в тихій дільниці (де вони вже не лунали Франсуазі сумним мотивом, а мені були відрадні), доходили до моїх вух кожен зі своєю особливою модуляцією; речитативи, скандовані простолюддям так, як вони вимовлялися б у дуже популярній музиці «Бориса», де початкова інтонація ледь порушується тим, що нота наповзає на ноту, — музика юрми чи радше мова, ніж музика. Вигуки: «Беріть літорини, два су літорина!» — змушували людей кидатися до фунтиків, у яких продавалися ці огидні маленькі молюски, якими я, коли б не Альбертина, бридився б не менше, зрештою, ніж слимаками, виставленими теж на продаж. Перекупник викликав на думку ліричну декламацію Мусоргського, але не тільки це. Бо, оголосивши майже