Читати книгу - "Смак заборони"

більше, коли я скинула все те, що насмілилася назвати одягом, і у відвертому голозадому бікіні почала стрибати пляжем, відгонячи якусь комаху. Валентин цього разу несхвально дивився на мій купальник, а татусь дав собі корисний перепочинок і взагалі не дивився. Завжди б так.

Ми зайняли п’ять лежаків під тентом у «резервації», і єдиною розрадою була Марійка, яку відпустили разом зі мною весело бовтатися в хвилях. Дитина відразу перейнялася до мене симпатією, а я відчула глибоку вдячність за таку увагу, й ми тішилися одна одною та переповідали свої сни, мрії, невдачі й удачі (я була надзвичайно лаконічна). На запитання, чи люблю я кого-небудь, Адора відповіла коротким палким киванням. Чи тут він? Ствердно.

— Коли будемо йти, Марійко, я його тобі покажу.

Він тут? Він тут? Невже він тут? Він приїхав сюди через тебе? Ах, якби… і пірнула в хвилю, що саме наспіла.

Потім примчала Танька. Татусь хотів прогнати її бридливим жестом, як муху, але сестра, яка любила дітей, привітно посміхнулася їй і спитала: «Ти звідки, дитинко?»

Зіграли з Рудою партію в бридж, і вона помчала назад у альхенські простори.

Хвилин за 15 прийшли сам Альхен (поки сім’я купалася).

— Я бачу, їм не до тебе?

— Це ненадовго. Ну, і як тобі моя сестра?

— Я бачив її лише кілька секунд, коли ви виходили з ліфта, тому нічого сказати не можу. Щоправда, в неї на плечі родимка, міткою відьми називається, свідчить про надмірну пристрасність, або ж про цілковиту фригідність.

— Швидше, про останню. Досить яскраво виражено… Хі-хі…

Альхен знизав плечима:

— Побачимо. Вона така маленька…

— Онанізмом, скажеш, у дитинстві займалася?

— Не скажу.

— Чому?

— Тому, що розходження бачу. Скільки вона тут пробуде?

— Із чоловіком і дитиною.

— Скільки?

— Чотири тижні.

— Онде твій тато йде.

Я здригнулася, але не озирнулась.

— Сестра твоя з чоловіком, як я зрозумів, і з дитиною.

— Дуже добре. Я зроблю зараз Негарний Вчинок. Вони розлютяться на мене й перестануть звертати увагу.

Він посміхнувся:

— Не перестарайся.

Татусів поклик змусив мою кров завмерти в жилах. Я зробила ще один крок назустріч ворогові. Мирослава з неприхованим жахом споглядала напівоголений (як і в мене) зад атлетичного Альхена, котрий, посміхаючись мені та щось шепочучи, спокійно віддалявся назад за човнову станцію.

— Хто ця мерзенна людина? — запитала сестра в татуся.

— Abomination, — зненацька лаконічно відповів татусь, — чого він від тебе хотів? Я ж заборонив тобі навіть близько підходити до нього! Якою кретинкою потрібно бути, щоб не могти виконати навіть такі прості вимоги! А тепер іди геть!

І я пішла.

На краєчку пірсу мене спіймала Марійка:

— Чого це вони тебе так? Це через того чоловіка, про якого ти казала?

— Так, саме через нього.

— Ти, напевне, його й любиш?

— Його. А тато, твій дід, — ненавидить.

— Чому?

— Так уже склалося. Батьки завжди рано чи пізно стають на шляху в своїх дітей. Дідусь вважає його наймерзеннішим типом у Всесвіті й забороняє мені навіть дивитися на нього.

— Неправильно так робити. Мені, наприклад, твій друг дуже сподобався.

Я відчула приплив нечуваної материнської ніжності й укотре зачудувалась, яким це чином сестра примудрилася виростити таку розумну й дорослу дитину.

Вона була дуже незвичайною дівчинкою. Мала величезні круглі очі з якимось страхітливо мені знайомим виразом замріяності. Вона знала багато віршів і могла довго й вдумливо міркувати над якоюсь зовсім не дитячою проблемою.

Papah, як і обіцяли прогнози, заборонив мені грати в будь-що з Рудою. Знаючи, як близько я з нею товаришую, він із надзвичайним розумінням виголосив вирок щодо обмеження нашого спілкування до неможливого мінімуму. Тобто, поки є Мирослава з Марійкою, — спілкуватися з ними, а коли вони поїдуть… Стосовно ж Альхена була інша розмова. Я мимрила на своє виправдання, що він проходив повз мене, і я просто сказала йому «привіт». На мене накричали віддалік, перед убиральнею. Але я не засмутилася. Попереду мріли нові обрії.

Abend

Я була суцільним передчуттям. Короткий дотик невагомої долоні Долі. Я ішла з прозеленню маяка, що пульсувала на моїй щоці, й ще ніколи мій телепатичний зв’язок із Маслиновим Бісом не був такий міцним. Зміни й спокуси лоскотали ніздрі.

Моє сімейство вийшло за межі малого маякового дворика, звернуло у високу траву до Великої гойдалки й вузькою кам’янистою стежкою продефілювало до маленького напівзруйнованого будиночка, де 20 років тому жив колись мій тато. Тепер там стояли дві лави й столик, просто перед обваленою верандою. Крізь сітку огорожі димчастою синявою проступало вечірнє море, й над стрімким урвищем схилявся покручений вітром ялівець. Трохи нижче, крізь густі зарості вела стежка до римських терм, які розкопали тут кілька років тому. А ще нижче була охайна будівля радіомаяка й за нею — плавний вигин автомобільної дороги, павукоподібні ворота й перевернутий якір. Якщо звернути праворуч, до моря — там буде Капітанський місток.

Поки сестра діловито шаруділа пакунками, викладаючи на столик заяложені ковбаску, сир і шинку, я відкинулась на спинку лави й слухала голос долі, який крізь листя шепотів мені щось. Поквапливо, поплутано, зі стривоженими придихами, торкаючись невагомими перстами до моїх щік. Якоїсь миті мені починало здаватися, що крізь ці вечірні тихі шерехи проступають чиїсь солодкі погуки: «Адоро!…Адоро!…Адоро!».

Я починала вовтузитись, намагаючись вгадати, чий це може бути голос, але тут усе грайливо замовкало і я знову залишалася наодинці з цим