Читати книгу - "Роман з містом"

– Кохання й пораду за гроші не купиш, – переінакшила по-своєму стара досвідчена Сара.

І отепер вони йшли у страшній колоні холодним зимовим містом. А Магда лише дивилась і нічим не могла їм зарадити.

Старий єврей озирнувся – невже? Невже на неї глянули батькові очі? Невже поруч – мама?

Магда кинулася до них.

– Halt!

– Ich will zu meinem Vater gehen![35]

– Mädchen, stopp![36]

Її щосили штовхнули до стіни. Вдарилася, проте не впала. Втрималася на ногах, але заболіла голова. Стало важко дихати.

Магда простояла біля своїх дверей, аж поки хвіст колони зник за рогом. Тоді зайшла в дім, замкнула двері й кілька разів шарпнула їх, перевіряючи, чи надійно.

Поволі піднялася до своєї кімнати, де штори так і лишилися розсунені. Визирнула у вікно, наче сподіваючись знову побачити там Дору. Але за шибкою вже кружляла біла круговерть-віхола! Зима вкрила місто снігом – наче хотіла сховати зачовганість вулиць і крихку ламкість дахів.

Чорний квадрат обертався на білий?

Чи на порожнечу?

Магді підломилися ноги. Вона сіла просто на підлогу, на килим. У роті пересохло, у голові зашуміло.

Води! Ось вона, поруч, на столі, приготована, щоб запити пігулку. Магда спробувала була звестися й узяти склянку, але тільки незграбно зачепила її. Вода розлилася, склянка покотилась і впала на килим. Не розбилася.

Жінка не підняла її. Натомість устала й почала ходити кімнатами, переставляючи з місця на місце лампи, книжки, стільці, статуетки. Час від часу визирала у вікно. Крупка молочність снігу створювала враження не чистоти, а мертвотності.

Магда раптом зрозуміла: якщо комусь не пожаліється, то – вмре. Та вона була сама в пустому холодному будинку.

Погляд спинився на матусиній іконі, що зображала Ісуса на хресті.

– Мені здається, що я не вдома, – пошепки скаржилася вона Богові. – Ніби переїхала до якогось іншого міста, до якоїсь іншої країни. Мені тут незатишно, страшно… Хочу назад!

Затулила руками обличчя й заплакала.

Катерина здаля спостерігала за Магдиною долею й терпляче чекала на її неминучий крах. За Польщі жила в цьому будинку, за Совітів вивернулася з-під розстрілу зі своїми братами-бандерівцями, і німці їй нічого не зробили, навіть не підселили нікого. Бач, не забруднилася вона співпрацею з ворогом! Де ж грошенята бралися? За що їла, за що дрова купувала? Цю загадку, певна річ, легко розгадати, якщо думати неупереджено.

Однак тепер вона сама все владнає. Тепер пані Бацевич уже не викрутиться!

За що Кася так ненавиділа Магду, вона й сама не могла зрозуміти. Але злість душила, стискала шию, не давала дихати. І посилилася ще більше, коли повернувся Марчевський і кинув на захист дружини «важку артилерію». Знайшов якогось брехуна – халтурника-художника. Той, колишній партизан-герой, заприсягся, що Магда під час гітлерівської окупації рятувала й переховувала в своєму домі радянських підпільників, а гроші й харчі переправляла в загін. Розшукав ще одного капосника – фон Штаубе. Він тепер у НДР[37] не остання людина. Йому, бач, полуда з очей упала: побачив потворність фашизму, її братів-героїв рятував.

І ось вони живуть, ще й музикою тішаться. Та це ж політична короткозорість! Ні, їй як справжній комуністці мовчати не годиться. Вона виведе зрадників на чисту воду!

Але чистою її вода так і не стала…

Магду нагородили орденом «За трудові заслуги» ІІІ ступеня й поновили на посаді викладача консерваторії. Бо спеціалістів не вистачало.

І Кася почала діяти.

Того дня до міста прийшла відлига. Грудневі вулиці стали глибокими, нечисленні зорі – нижчими, вода в калюжах – чорною. Кошлатий присмерк закутав будинки. За вікном зі скляним хрускотом падали бурульки. Стукали краплі, дзвеніла бляха. Вітер на балконі вимахував вологою білизною…

А Катерина писала, низько схилившись над столом. Майже не зупинялася. Хіба тільки вмочити перо в шкільну порцелянову чорнильницю.

Надіслала. Чекала. Досить довго, як їй здалося. Але дочекалася.

Високі дубові двері, оббиті чорним дерматином, безшумно зачинилися за Касею, і вона побачила за столом тендітного білявого юнака у формі лейтенанта енкаведе, який байдуже кивнув їй на стільця навпроти, а сам далі читав якогось документа.

Сміливо, з рішучим блиском в очах, Кася промаршувала два метри до столу слідчого.

Тут розберуться! Дехто таки дістане своє!

Але пауза явно затяглася. Катерина давно вивчила і портрет товариша Сталіна на стіні, і квітчасті передвоєнні шпалери, і поличку з кількома книжками, і настільну лампу з металевим візерунком, і велику чорнильницю з тримачем для ручки, і блискучу кнопку, і пачку цигарок «Казбек» на столі, і кришталеву попільничку з кількома недопалками, і вікно, оточене важкими плюшевими шторами… Надивилася на хмарний, сірий ранок, бо, крім неба, нічого там не було видно. Теплий кабінет навіював сон. Пахло цигарковим димом та оселедцем.

Нарешті пролунав сухий, безпристрасний голос:

– Ви громадянка Вовкотруб Катерина Іванівна, 1919 року народження, член партії з 1940 року, незаміжня, освіта середня спеціальна незакінчена, завідувачка овочевої бази. Від вас надійшла заява на громадянку Марчевську Магдалену Станіславівну. Так?

– Так, – Кася кивнула й почала важко дихати.

– Ми розібралися з вашим листом і запросили вас, щоб з’ясувати кілька важливих питань.

Лейтенант значуще замовк, пильно дивлячись Катерині в очі. Його погляд виявляв таку зміїну холодність, що жінка зніяковіла. Проте випростала