Читати книгу - "Гобіт, або Туди і звідти"

Ґноми слухали і трясли бородами, бо знали, що дуже скоро їм доведеться з ризиком для життя переходити через той ліс і що після гір то буде найбільша небезпека, яку вони мають здолати, щоб досягти твердині дракона. Коли вечеря закінчилася, вони теж почали оповідати історії, але Беорна помітно хилило на сон і він слухав неуважно. Вони говорили переважно про золото, срібло та самоцвіти і про ковальське ремесло, а Беорн не цікавився такими речами: в його залі не було виробів із золота і срібла та нічого металевого, за винятком кількох ножів.

Вони довго сиділи за столом, попиваючи з кухлів медовий напій. Надворі вже була глупа ніч. У вогнище посеред зали підкинули дров, смолоскипи загасили, а вони все сиділи при світлі миготливих язиків полум’я, і позаду них, немов дерева в лісі, височіли стовпи, оповиті вгорі сутінню. Чи було то чаклунство, чи ні, але Більбо здалося, що він чує, як у кроквах вітер ворушить гілля і пугукають сови. Невдовзі він закуняв і голоси почали ніби віддалятись — аж раптом здригнувся і прокинувся.

Великі двері рипіли та грюкали. Беорн кудись пішов. Ґноми, схрестивши ноги, повсідалися на підлозі круг вогню і затягли пісню. Деякі куплети були дуже подібні до наведених тут, але їх було набагато більше і спів ґномів линув довго-довго:

Під вітром верес виліг весь,

а в лісі лист — анішелесь:

смерк затіня його й за дня

і гаддя там кишить якесь.

З холодних вітер збіг вершин —

бурхливий, мов прибою плин.

Гнув його рев гілля дерев,

і звіяв листя в лісі він.

Дме вітер з Заходу на Схід —

стихає в лісі все услід,

та він навскіс свій свист розніс

пронизливий серед боліт.

Вгинались трави й очерет

з сичанням — линув він вперед

по брижах плес аж до небес,

де рваних хмар шалений лет.

Самотню Гору стрімголов

минув він — і драконів схов:

там валунів ланцюг чорнів

і дим клубами звідти йшов.

Лишив він землю і ширя,

де ночі безміри-моря.

Вже молодик з небес утік

і за зорею мчить зоря.

Більбо знову почав було куняти, коли раптом підвівся Ґандальф.

— Нам уже час спати, — сказав він, — нам, але, мені здається, не Беорнові. У цій залі ми можемо спокійно відпочивати — тут ми в безпеці, та попереджаю вас усіх — не забувайте, що сказав Беорн перед тим, як залишив нас: вам не слід виходити з дому на свій страх і ризик, доки не зійде сонце.

Більбо помітив, що трохи осторонь уже приготовано постелі — ніби на якомусь настилі між стовпами та стіною. Для нього було постелено маленький солом’яний матрацик і вовняні ковдри. Він дуже радо загорнувся в них, хоч і було літо. Вогонь догоряв, і Більбо поринув у сон. Але серед ночі він прокинувся: у вогнищі залишалося тільки кілька жарин; ґноми та Ґандальф, судячи з їхнього дихання, спали; високий місяць зазирав крізь отвір у покрівлі й кидав на підлогу латку білого сяйва.

Знадвору долинало гарчання та шум, ніби якийсь великий звір добувався до дверей. Більбо ламав голову, що ж то за звір — чи не Беорн бува під дією чарів і чи не вдереться він до будинку в образі ведмедя, щоб пороздирати їх. Нарешті Більбо з головою пірнув під ковдри і, незважаючи на всі страхи, знову занурився в сон.

Коли він прокинувся, сонце було вже високо. Один із ґномів перечепився через нього в темному кутку, де він лежав, скотився з настилу і гепнувся на підлогу. То був Бофур — і, доки Більбо продирав очі, він не переставав обурюватися.

— Вставай, лежню, — бурчав він, — а то не залишать тобі сніданку!

Більбо аж підскочив.

— Сніданок! — скрикнув він. — Де сніданок?

— Переважно в наших шлунках, — відповідали інші ґноми, котрі сновигали по залі, — а те, що лишилось, — ондечки на веранді. Ми тільки те й робили, що виглядали Беорна від самого світанку, але ніде й сліду його немає, хоча ми відразу виявили накритий до сніданку стіл.

— А де Ґандальф? — спитав мимохідь Більбо, щодуху метнувшись на пошуки чогось їстівного.

— А-а! Десь надворі, — відповіли йому.

Та цілісінький день, аж до самого вечора, він не бачив і сліду чарівника. Лише перед заходом сонця Ґандальф увійшов до зали, де гобіт і ґноми саме вечеряли, а чудесні Беорнові тварини прислуговували їм, як і цілий день. Самого Беорна не було ні видно, ні чутно від учорашнього вечора, і ніхто не знав, що й думати.

— Де наш господар і де ви самі були цілісінький день?

— Усі питання по черзі — й усі після вечері! Я не мав у роті ні ріски від самого сніданку.

Нарешті Ґандальф відсунув од себе тарілку та глечик — він з’їв аж два короваї (щедро присмачені маслом, медом і ряжанкою) й випив принаймні кварту медового напою — і дістав свою люльку.

— Спершу я відповім на друге питання, — сказав він. — Але сили небесні! Яке чудове місце для пускання диму кільцями!

І справді, тривалий час вони не могли з нього нічого витягнути — такий він був заклопотаний: знай пускав собі димові кільця, що облітали довкола стовпів, змінював на всі лади їхні форму та колір, а насамкінець примушував їх вилітати з зали крізь отвір у покрівлі й наздоганяти одне одного на даху. Збоку ці кільця, мабуть, виглядали дуже дивно, вихоплюючись одне за одним у повітря, — зелені, блакитні, червоні, сріблясто-сірі, жовті, білі, великі та маленькі; маленькі прослизали крізь великі, з’єднувались у вісімки й відлітали вдалечінь, ніби пташині зграї.

— Я розуміюся на ведмежих слідах, — промовив він нарешті. — Цієї ночі тут, надворі, певно, були чергові ведмежі сходини. Я відразу збагнув, що Беорн не міг сам так наслідити: слідів було надто багато, та ще й різної величини. Я б сказав, що там були маленькі ведмедики та великі ведмеді, звичайні ведмеді та просто гігантські, — й усі вони танцювали від смерку майже до самого світанку. Вони зійшлися мало не зусібіч, от тільки жоден не спустився з гір — із заходу, з-за річки. У той бік вела лише одна вервечка слідів — ніхто не прийшов звідти, але хтось пішов туди. Я простежив ці сліди аж до Візкаменя. Вони вели до річки,