Читати книгу - "Еринії"

Екіпаж проминув університет і звернув праворуч. За мить був під кам’яницею Рогатина. Попельський глянув на Ритині вікна й уперше того кошмарного дня ним заволоділо почуття, що відрізнялося від люті, страху, сорому або знеохочення. Коли комісар побачив Риту з Єжиком на балконі, його огорнула така ніжність, що він був ладен обійняти навіть візника, від якого тхнуло часником. Упав усією вагою на сидіння, замалим не задавивши непритомного пияка. Полегшене зітхання було таким голосним, що його почув навіть чистильник взуття в картатому кашкеті, який довгенько задивлявся на Попельського, після чого повернувся до своїх обов’язків, а саме продовжив чистити черевики якійсь студентці, безуспішно намагаючись при цьому зазирнути їй під спідницю.

― їдьмо тепер до поліції, ― мовив Попельський, усміхаючись і простягаючи портсигар Ґібалі. ― Закуриш?

Візник щось повільно й із притиском відказав, але його слова потонули у вигуках, які долинули з балкону.

― Едварде! Гей, Едварде! ― покликала Леокадія, яка саме розвішувала на мотузці Єжикове вбрання. ― Чудове помешкання, оте на Понінського! А який гарний краєвид Стрийського парку! Ми якраз із Ритою дивилися!

― Чому так рано? ― загукав у відповідь Попельський. ― Чому із самого ранку?

― Учора до нас зателефонував власник будинку, Шпеннадель, ― крикнула Рита, міцно стискаючи Єжика, який рвався до дідуся. ― Він дуже квапився, татку! О восьмій виїжджав у справах і попрохав, щоб ми оглянули помешкання сьогодні вранці. Уявіть лишень ― о шостій!

― Йому дуже залежало на цьому, ― радісно докинула Леокадія. ― І він знизив нам оплату! Нам квартира сподобалася…

― А найдужче тішився Єжик… Я пообіцяла йому, що ми ще туди приїдемо… ― кричала Рита.

― Ага, Едварде! ― Жінки перебивали одна одну, але їх це анітрохи не сердило. ― У мене тут рахунок від маляра Букети, який сьогодні прийшов ремонтувати наше нове помешкання! Це триватиме десь із тиждень!

― Тихше! ― Едвард приклав пальця до вуст.

Біля екіпажа з’юрмилося чимало людей. Уже не лише чистильник і студентка зацікавлено слухали цей родинний діалог. Якийсь тип з рекламою зубної пасти «Алое» зазирнув до екіпажа. Якийсь робітник, що ремонтував каналізацію, задерши голову, витріщався на Риту, якийсь чиновник осудливо хитав головою, проклинаючи в душі вуличний галас і збіговиська.

З вікна на першому поверсі вихилився адміністратор будинку Леон Гісс. Його обличчя й лисина досі палали від ляпасів Попельського.

― Геть мені звідси! ― заверещав Гісс. ― Що це за хамство, щоб отак репетувати! Це першокласний будинок, а не божниця! Попельський, ти, бандите, ти, хаме! Якщо спробуєш мене ще зачепити, то побачиш!

― Тримай, бо я потім забуду! Там рахунок! ― Леокадія кинула в напрямку екіпажа невеличкого гаманця.

― Будь ласка, шановний пане. ― Чистильник підняв гаманця із тротуару й простягнув Попельському.

Комісар дав йому п’ять грошів і поплескав Ґібалу по спині.

― Поїхали на Лонцького. Закуриш?

― Я відповім те, що й тоді. ― Ґібала обернувся й похмуро дивився на Попельського. ― Али ви не дочули, бо пані крикнула з балькону. Волію курити сушені гівна, ніж ваші цигарки.

За інших обставин Попельський затопив би зухвальцеві в пику за таку відповідь. Але зараз, побачивши свого онука живим, а родину ― у повному складі, він не міг ні на кого гніватися. На мить комісар забув навіть про покаліченого Казя Марковського. Едвард Попельський уперше за багато років утратив свою пильність, яку Леокадія називала «підозріливістю мізантропа».

Незважаючи на полудень, у кабінеті начальника слідчого відділу підінспектора Маріана Зубика панувала напівтемрява, що пояснювалося, по-перше, темними хмарами, що нависали низько над містом, а по-друге, величезною кількістю тютюнового диму, який видихали з легень семеро чоловіків. Кожен з них курив інший ґатунок тютюну, і всі ці аромати зливалися в один, надзвичайно важкий і задушливий, викликаючи в секретарки начальника, панни Зосі, дещо демонстративні напади сильного кашлю.

― Панове, ми отримали нову інформацію про стан здоров’я маленького пацієнта. ― Зубик випустив носом дим сигари «Патрія» й задивився на щойно принесену секретаркою записку. ― Телеграма від доктора Електоровича з лікарні Сестер Милосердя. Операція пройшла вдало. Казьо ходитиме.

Звідусіль почулося бурмотіння й полегшені зітхання. З ними контрастував один-єдиний роздратований дискант.

― Нечувано! ― Голос аспіранта Валеріана Ґрабського розтинав задимлене повітря. ― Просто нечувано! Ця тварюка підкидає дитину в краденому візку до лікарні й зникає! Простісінько втікає собі! Заходить на територію лікарні, наче нічого не сталося, і ніхто з персоналу, жоден швейцар не намагається його затримати!

― Любий