Читати книгу - "Закляття відьмака"

Жінки не відповіли на жодне його слово, але зробили все так, як сказав.

Коли він стрибнув з драбини і кинувся до потаємної хвіртки, то вони, загасивши свічки, одна за одною прослизнули на подвір’я.

Він за ними ретельно замкнув потаємний хід. І цілу ніч горіли свічки по всьому його подвір’ю. А вранці боярин випустив жінок тим самим ходом. Що було всередині — того ніхто не знав, сім вечорів підряд боярин Сергій запалював свічки, а на світанку проводив жінок…

Варава був задоволений: стільки срібла йому дісталось від боярина. Накупив собі ковбаси доброї, а головне, хмільного трунку. Він усі ці дні пестив свою постарілу жінку. А в неї була така особливість: після пестощів вона западала в мертвий сон. Хоча це скоріш звичне для чоловіків. А Варава, чоловік, безсумнівно, міцний, після вина й кохання виходив щораз посидіти на призьбі й ковтнути ще хмільного. Раптом на четвертий чи п’ятий вечір побачив, як з-під лісу через нижній город наче пливуть дві постаті. З глиняними ліхтариками. Ось вони підступають до тину і враз зникають. Тільки-но вони зникли, як одразу ж боярин почав запалювати свічки і ставити на всі вікна. Варава й вирішив подивитись — що ж воно там таке?.. А що був чоловік спритний і мав, видно, в руках всі ремесла, натяг бортницькі гаки собі на ноги й потихеньку видерся на самий верх тину. Вибрав собі місце навпроти шибки з найчистішого, рівного скла. І побачив: скрізь у свічниках горять свічечки. А в маленькій кімнатці за маленьким столом двоє сидять. Боярин Сергій, блідий як смерть, з намащеним смоляно-чорним волоссям, чорні вуса сумно обвисли вниз. А він усе впадає коло золотоволосої, вирлатої, з мокрими рожевими вустами панночки. Волосся стрічкою золотою перевите, так, ніби утворюється справжня корона, наче обручем золотим голова охоплена. На шиї в неї дороге венеційське розписне намисто і хрест золотий. А в боярина на шиї висить на срібному ланцеві золотий хрестик. Камінчики на хрестику так і грають від свічок, аж до паркану долітає червоний спалах. Перед ними всілякі наїдки-пундики. На столі — венеційська синя карафа з позолотою. І п’ють вони нарівні — і боярин Сергій, і дівиця… Вдягнена по-німецькому — в сукню з вузькими, довгими рукавами. З великим вирізом, з якого пнуться рожеві груди. А прислуговує їм жінка, в намітці, у білій свиті, — підносить всякі наїдки, чарки й глеки ставить. І вони не стидаються її зовсім. Бо ця дівчина раптом підставляє свої оголені перса боярину Сергію для поцілунку. Він нахиляється і цілує. А потім узяв її на руки і поніс на ліжко. Тут прийшла молодиця. Та не було Вараві видно її обличчя. Тільки здавалось йому, ніби в неї засмагла щока права. Молодиця зачала розщібати гудзики на кунтуші, розв’язала стрічку червону на комірі сорочки. Далі заходилась роздягати панночку. А боярин Сергій сидів і не рухався. Молодиця стягнула з нього чоботи, розкрутила онучі, склала все обережно. Потім стягла ногавиці, а за ногавицями стягла з нього й сорочку. Варава, сидячи на паколі, аж трусився, так він роз’ятрився від баченого у вікні. Потім він усім розповідав, що ніколи в житті його не лихоманило з такою силою, як від цього бісівського видовища.

Молодиця підвела за лікті боярина, і він став над панночкою. Тоді вона, обережно підштовхнула його до дівчини. І тоді вони припали одне до одного. Молодиця їх поцілувала, перехрестила. Це було видно Вараві крізь кутове віконце. Молодиця взяла їхній одяг і повернулась, щоб іти з кімнати.

Тут Варава захлинувся власною слиною, закашлявся, забухикав нестримно. Йому перехопило горло від жаху: в молодиці не було спини! Лише голий хребет. А за хребтом, за ребрами зміїлись рожеві, слизькі нутрощі, мов гадюки. Вараві почорніло в очах. Він не втримався і гепнувся на землю, обдерши лоба й коліно.

Того вечора, напередодні великих ловів, коли в заповідних лісах збиралися всі ліпші люди Києва, Черкас і Канева разом з воєводою полювати на оленів, лицар Симас повернувся пізно. Зайшов, роздратований, до своєї верхньої світлиці. Навіть не поцілував ключницю. Хоч вона йому тепер заміняла усіх жінок на світі. Того вечора він не допустив її до себе за стіл. Тільки наказав, щоб вона принесла з кухні пироги, які він вдосвіта замовив кухареві Тимкові. Спочатку пироги з потрібкою йому не сподобались. Та, запиваючи їх холодним квасом, настоянім на хроні, почав відходити. Їв з насолодою і виговорював своєму небожеві. А небожеві ані пухкі пироги, ані гострий, пахучий квас не смакували. Він дивився на вискоблені, вилизані дошки столу й не підіймав очей. Тільки коли особливо натискав дядько, небіж Климентас важко зітхав і проказував:

— Ну що я можу сказати?.. Винен я, винен…

А Лицар йому говорив:

— Якби не твої дурні гри в кості та ще у цю нову… італійську… ну… в карти! Із тим усім бидлом простолюддям у шинках на Подолі й Куренівці, то я тебе взяв би із собою на лови. Цілих п’ять днів на полюванні! Всі найкращі мужі там… І ті, хто був при Грюнвальді, і ті, хто вцілів після кривавої Ворскли. Бач, яке товариство збирається! А через твої дурні оці походеньки а бидлом, бійки з ними, всякі непотребства з їхніми дівками… Невже ти не можеш собі знайти таких, котрі б віддалися по любові або за гроші?.. Чи тобі гроша шкода?! Ти ж гарний хлопець і молодий… і все!.. Тобі ще треба було ото ґвалт влаштовувати? Гадаєш, мені було легко тебе врятувати від усіх скарг і покарань, що тобі світили?!! Ти думаєш —