Читати книгу - "Небезпека рецидиву"

— Так не піде… Я не дозволю йому цього зробити.

Я вже розтулив рота запитати, що вона має на увазі, та раптом їй з-за плеча вигулькнув Фред. Уважно глянув на нас обох.

— Що трапилося, Ніно? Адвокат тобі дошкуляє?

Ні я, ні Ніна не відповіли. Тоді він зробив крок до мене. Я бачив у його очах, у рухах, як мало бракувало, щоб він на мене кинувся.

— Що ти винюхуєш, Бренне? — запитав він, але Ніна заспокійливо поклала долоню йому на руку.

— Усе гаразд, Фреде, забудь!

Я відступив два кроки назад, кивнув на прощання:

— Я йду додому, Клюґе. Гарного вечора!

Надворі, на нічній холоднечі я знову відчув, як сильно сп'янів. Алкоголь ударив мене, наче молотом, у чоло. Я увесь спітнів. Що ж це я щойно накоїв? До чого спровокував Ніну Гаґен? Я відчував легку, теплу ейфорію від того, що мені вдалося добряче трусонути нею, нагнати страху, однак тоненький голос десь у потилиці дорікав, що вчинив я немудро. І наслідки не забаряться. І я ще гірко пошкодую про свій вибрик.

Я відігнав від себе ті думки й зосередився на ході — тільки не хитатися.

За тиждень у моєму кабінеті заявився Альвін. Я остаточно вирішив не гаяти більше часу й сил на «справу Майї», але справа, здавалося, не відпускала мене. Глибоко увіп'ялася в моє життя, немов зубами бульдог.

— Він каже, що це важливо, — повідомила телефоном секретарка на рецепції.

Я зітхнув і погодився прийняти Альвіна, лиш би скоріше його спекатися.

Я регулярно зустрічався з ним упродовж шести тижнів, ми провели майже два тижні разом у суді. Та шок від зустрічі був не менший. У пам'яті я його «нормалізував», зробив людиною пересічної зовнішності, а побачивши, знову отетерів від його дивного вигляду. Химерний ефект від повністю поголеного обличчя, дрібних невикінчених рис, ніби й не людина він, а лише ескіз, начерк. Відчуття бридливості було таке ж, як і першого разу, коли я його побачив.

Суха й гаряча долоня. Сповнений життєвих сил. Він сів у крісло для відвідувачів, але вже за кілька секунд зірвався на ноги, роздивлявся книжки на полиці, світлини й прикраси-дрібнички — неспокійні руки торкалися усього, що потрапляло на очі.

— Сядь! Чим можу допомогти, Альвіне? — різко сказав я.

Альвін проігнорував моє запрошення, невпинно ходив туди й сюди кабінетом.

— Суд, — озвався він. — Добре ми їм носа втерли, правда? Дуже добра робота!

— Так…

Я знав Альвіна й розумів, що на нього не можна тиснути занадто.

— Гадаю, вона тобі виплатилася.

— Що ти маєш на увазі, Альвіне?

Альвін розвів руками.

— Грубі гроші за мій захист, звичайно. А ще слава, газети й телебачення, нові клієнти… Усе це ти насправді одержав завдяки мені. Я собі подумав, що міг би й зі мною трохи поділитися…

На мить мені здалося, що він просить грошей. Мабуть, Альвін зрозумів це з виразу мого обличчя, бо засміявся і додав:

— Компенсація, Бренне. Компенсація за переслідування чи як це у вас називається.

— Компенсація за незаконне кримінальне переслідування.

— Саме так, — усміхнувся він.

— Я багато місяців просидів у в'язниці, усі газети й телеканали світу обізвали мене монстром. Життя моє сплюндроване. Я мав би вимагати порядного відшкодування, як вважаєш?

Я поволі похитав головою.

— Чому — ні? Чому так думаєш? Хіба мене не виправдали?

— Одержати компенсацію не так легко, як ти собі уявляєш. Але річ не в тім, Альвіне.

— У чому ж тоді річ? — у його голосі з'явилися агресивні нотки.

— Я не займаюся такими справами, — сказав я, а згодом додав: — Навіть якби займався, то не хотів би більше мати діла з тобою.

Альвін перестав гарячково, нервово бігати кабінетом, зупинився. Завмер.

— А то чому?

— Тобі не можна довіряти. Я чув, що ти сказав батькові Майї. Ти знаєш, що я чув. Ти вбив її. Я не хочу мати з тобою жодних справ. Тим більше не збираюся подавати позов проти держави, щоб ти заробив гроші за свій злочин.

Не знаю, якої реакції я сподівався. Альвін просто здвигнув плечима.

— Гаразд. Не хочеш, то й не хочеш. Але мені потрібні гроші.

Ніби нічого з того, що я йому сказав, до нього не дійшло.

— Ти вбив дівчинку, Альвіне. Катував, зґвалтував і вбив. Це… — я шукав слів, які могли б торкнути його. — Гадаєш, ти викрутився, але це назавжди залишиться з тобою. Не вірю, чесно кажучи, що хтось міг би жити з таким тягарем. Цей злочин буде переслідувати тебе, Альвіне, аж доки забере й твоє життя.

Він раптом став розсіяним, на обличчі проступила розгубленість, наче я його скривдив.

— Ти не повинен так говорити… Ти мій адвокат. Твоя робота