Читати книгу - "Зорчина пісня"

— Під червоним стягом боролися з фашизмом іспанські республіканці. Під червоним стягом бореться зараз із фашизмом наш народ за свободу і щастя всіх людей на землі,— неголосно почав казати Микола Іванович, коли пісня стихла й діти сіли.— Сьогодні двадцять друге жовтня тисяча дев'ятсот сорок першого року. Чотири місяці, точніше — сто двадцять два дні, кожна радянська людина віддає всі свої сили, всі свої знання і вміння фронтові. Я прочитаю вам передане по радіо звернення групи учасників спорудження оборонних рубежів навколо Москви. «Ворог не пройде!» — так називається це звернення.

«Грізні, суворі дні переживає наша Батьківщина,— голос Миколи Івановича залунав на повну силу.— Над Москвою, великою столицею Радянської держави, нависла сувора небезпека. Гітлер кинув на Москву свої броньовані дивізії, заніс над нами криваву лапу...»

«Напевне, тато теж там, і дядько Льоня, і брат, і мама»,— думала Зорка, слухаючи звернення, і в душі її народжувалася образа. Хіба вона винна, що не встигла вирости?

«Тисячі нас, москвичів,— читав Микола Іванович,— вийшли на оборонні роботи. Важкої праці ми не боїмося, не пошкодуємо ні сил, ні здоров'я. Будемо працювати від зорі до зорі. Холод, дощ, багнюка нас не злякають. Не повинно бути серед нас жодної людини, яка б у ці суворі дні ледарювала. Зневажати й таврувати ганьбою будемо таких людей!

До роботи, до самовідданої бойової роботи! Не гаяти ані хвилини! Ані хвилини на розкачування!

Ворог не пройде! Перемога буде за нами!

Хай живе Москва!

18 жовтня 1941 року».

Микола Іванович закінчив читати і, не опускаючи руки зі зверненням, глянув на похмурі, зосереджені обличчя дітей.

Якусь мить діти мовчали, потім загомоніли, заворушилися, кожен намагався щось сказати, але слова тонули в загальному гаморі.

Сашко підніс руку вгору.

— Одні л-люди воюють, інші працюють для фронту, а ми? — голосно, трохи заїкаючись од хвилювання, сказав він.— Н-нас везли за тисячі кілометрів. Х-харчі видали нарівні з пораненими. Так сказав той дядько на складі: «нарівні з пораненими». Та хіба ми маємо на це право?

Зорка затамувала подих. Сашко говорив так, ніби підслухав Зорчині думки. Але вона ніколи не зуміла б так добре й доладно все сказати.

Сашкова сміливість дивувала й захоплювала її. А Микола Іванович тільки всміхається, неначе йому до душі Сашкова палкість.

«Крага показав би Сашкові, якби той посмів з ним отак говорити»,— раптом подумала Зорка й поглянула на старшого вихователя.

Кузьмін стояв осторонь, мовчки, засунувши обидві долоні за пояс, здивовано звівши брови.

— Миколо Івановичу, виходить, ми — утриманці?!

— Ми — діти,— поважно сказала Наталя.

Галка примружила очі і, наслідуючи тоненький Наталчин голос, проспівала:

Петрусь підхопився, став поруч Сашка, розітнув повітря долонею.

— Я згоден із Сашком! Чи звернення нас не стосується?

— А що ти пропонуєш робити? — запитала Віра Іванівна.

Петрусь розгублено глянув на неї, почухав за вухом, розмірковуючи, і рішуче заявив:

— По дванадцять годин на добу працювати. Для фронту!

— Правильно. Згоден. А школа? — запитав Микола Іванович.

— Учитися ніколи не пізно!

Діти підтримали Петруся схвальним гомоном. Петрусь позирав на дітей хитрувато й дещо зверхньо: докумекали? Де, мовляв, вам, лопухам, самим додуматись!

— Війна, а ми прикметники повинні зубрити. Немає дурнів! — висловила загальну думку Галка.— Це ж збожеволіти треба, скільки часу марнувати на уроки... Німці пруть і пруть, а ми сидітимемо собі за партами, наче до війни нам байдуже!

— Навіщо прикметники? Танки, наприклад, можна створювати. Або новий тип літака,— підказав Микола Іванович і гмукнув.

Петрусь обурився:

— Вам смішно... ви й воювали і... ну, загалом, багато що вже зробили в житті. Хай ми не вміємо робити танки, але ж щось інше, потрібне, зможемо.

Микола Іванович кивнув.

— Звичайно. Поряд з нами колгосп «Кзил-аскер», там дуже потрібна була б ваша допомога. Але перш за все ви повинні вчитися, розумієте? Вчитися!

— Та що ви, Миколо Івановичу... школа та школа... А якщо душа палає! Невже не розумієте?!