Читати книгу - "Марш Радецького та інші романи"

утішне дзеленчання дзвоника на південний край міста, до вілли доктора Деманта. За парканом спав будиночок з темними вікнами. Тротта натиснув на дзвінок. Ніщо не ворухнулося. Він став гукати доктора Деманта. Ніщо не ворухнулося. Трохи зачекав. Потім звелів візникові поляскати батогом. Ніхто не подав голосу.

Якби він шукав графа Татенбаха, того було б легко знайти. Ніч перед своєю дуеллю він, певне, просидів у Резі, п’ючи за власне здоров’я. Та здогадатися, де перебував доктор Демант, було неможливо. Може, полковий лікар блукав вуличками міста. А може, походжав поміж могилами знайомих, уже шукаючи своєї.

— На цвинтар! — звелів лейтенант наляканому візникові.

Обидва цвинтарі були неподалік. Сани зупинилися перед старим цвинтарним муром із замкненою хвірткою. Тротта встав із саней. Підійшов до хвіртки. Під владою того ж таки божевільного пориву, який пригнав його сюди, він приклав долоні руркою до губів і якимось чужим голосом, що виривався з його серця, мов ридання, почав вигукувати серед могил ім’я доктора Деманта, і йому самому видалося, ніби він гукає не живого, а вже мертвого, і він злякався й затремтів, немов один з голих кущів поміж могилами, над якими тепер свистів зимовий вітер, і шабля дрібно забилася об лейтенантів бік.

Візника на передку саней обійняв жах перед цим подорожнім. Він, у простоті своїй, подумав, що цей офіцер або привид, або ж божевільний. Проте він боявся й цьвохнути коня та й утекти. Його зуби цокотіли, серце калатало під товстим кошачим хутром.

— Та сідайте ж бо, пане офіцере! — попросив він.

Лейтенант скорився.

— Назад до міста! — наказав він.

У місті він устав із саней і сумлінно оббігав покручені вулички й невеличкі майданчики. Бляшані мелодії музичного автомата, що забрязкали десь у нічній тиші, стали йому за тимчасову мету пошуку; він заквапився на той музичний скрегіт. Звуки пробивалися крізь тьмяно освітлені двері шинку неподалік закладу пані Резі. Той шинок часто відвідували солдати, офіцерам же вчащати туди було не вільно. Лейтенант підійшов до ясно освітленого вікна й крізь рожеву завісу зазирнув усередину. Він побачив шинквас і за ним сухорлявого шинкаря в сорочці без піджака. За одним столом троє чоловіків, так само в сорочках без піджаків, грали в карти, ще за одним столом сидів якийсь чоловік, сам-один, з олівцем у руках; він схилявся над аркушем паперу, щось писав, потім уривав писання, надпивав із чарки й дивився в просторінь. Раптом він навів свої окуляри на вікно. Карл Йозеф упізнав того чоловіка. То був доктор Демант у цивільному.

Карл Йозеф постукав у скляні двері, вийшов господар. Лейтенант попросив його викликати самотнього пана. Полковий лікар вийшов на вулицю.

— Це я, Тротта! — сказав лейтенант і простяг докторові руку.

— Ти мене знайшов! — сказав доктор.

Він говорив тихо, як завжди, тільки набагато чіткіше, — так здалося лейтенантові, бо в якийсь незбагненний спосіб докторові слова перекривали гримкіт музичного автомата. Це вперше Тротта бачив доктора в цивільному. Доктор Демант у незвичному вбранні промовляв до лейтенанта таким знайомим голосом, що лунав, як щирий привіт із батьківщини. Що чужішим здавався Демант у цьому незнайомому вбранні, тим рідніше лунав його голос. Усі страхи, які цієї ночі мордували лейтенанта, розлетілися від звуків того голосу, якого Карл Йозеф не чув уже кілька тижнів і якого йому бракувало. Так, йому бракувало докторового голосу, тепер він це знав. Музичний автомат урвав своє гримотіння. Стало чутно, як час від часу завиває нічний вітер; обидва відчули, як він крутить і кидає в обличчя снігову порошу. Лейтенант підступив ще на крок ближче до доктора. (А проте не так близько, як хотілось би.) «Ти не повинен померти!» — хотів був сказати Карл Йозеф. Йому сяйнуло в голові, що Демант стоїть перед ним без пальта, на снігу, на вітрі. «Це не зразу помічаєш, коли людина в цивільному», — подумав він. І сказав із ніжністю в голосі:

— Ти ще застудишся!

На обличчі в доктора Деманта вмить засяяла його колишня, така знайома усмішка, що ледь надимала губи й трішки підіймала догори чорну борідку. Карл Йозеф почервонів. «Адже він узагалі вже не може застудитися!» — подумав лейтенант. І водночас почув лагідний голос доктора Деманта:

— Я вже не маю часу захворіти, любий друже! — Він умів усміхатися й заразом говорити: усмішка не зникала з обличчя, коли доктор вимовляв слова, вона бриніла на губах, наче маленький ясний жалобний серпанок.

— Та зайдімо всередину! — повів доктор далі. Він стояв чорною нерухомою тінню під тьмяно освітленими скляними дверима, відкидаючи на засніжену вулицю ще одну, прозорішу тінь. На його чорному чубі лежав сріблястий сніговий пил, підсвічений тьмяним світлом, що пробилося зсередини будинку. Над його головою ніби вже стояло сяйво царства небесного, і Тротта був майже ладен піти собі. Йому хотілося сказати: «На добраніч!» і якнайшвидше піти геть.

— Та зайдім-бо всередину! — повторив доктор. — Я спитаю, чи не можна тобі пройти непомітно.

І він пішов, лишивши Тротту надворі. Тоді повернувся удвох з господарем. Перейшовши коридор і якесь подвір’я, вони опинилися в кухні шинку.

— Тебе тут знають? — спитав Тротта.

— Я інколи сюди приходжу, — відповів доктор. — Тобто я сюди частенько приходив.

Карл Йозеф поглянув на нього.

— Тебе це дивує? — сказав полковий лікар. — Я мав був сякі-такі власні звички.

«Чого він каже — «мав був»?» — подумав лейтенант і згадав з уроків німецької мови, що це називається «давноминулий час». — «Мав був». Чого полковий лікар каже — «мав був»?»

Господар приніс до кухні столика й два стільці і засвітив зеленаву газову лампу. У пивниці знов загримотів музичний автомат, цим разом — попурі з відомих маршів, і серед них, через певні проміжки часу, перші барабанні гуки маршу Радецького, спотворені хрипкими побічними шумами, а проте впізнаванні. В зеленавій тіні, яку відкидав на