Читати книгу - "Чи може бджола вжалити бджолу? Серйозні питання від маленьких людей, на які відповідають великі люди"

розпізнаю деякі з них за розміром або шрамами на тілах. Я зовсім одна на човні, тож тільки риби складають мені компанію. Іноді я навіть розмовляю з ними. (Якщо вони коли-небудь відповідатимуть мені – я в біді.) Мені було б дуже важко ловити і вбивати їх, але якби я була досить голодною, думаю, довелося б зробити це.

Що стосується води, то я, щоб зловити дощ, використовувала б свій козирок від сонця. Але це було б досить складно. Часто дощ не йде протягом декількох днів або навіть тижнів. Або, якщо він іде, іноді буває так вітряно, що дощ летить горизонтально, і було б важко зловити його. Тож я могла б пошукати якийсь корабель і попросити води.

Я просто сподіваюся, що вони не дали б мені її у пластикових пляшках, тому що я бачу багато пластику, який плаває в океані, і намагаюся не використовувати пластмасові пляшки.

Отже, я просто добре готуватимуся до плавань, і сподіваюся, що ніколи не залишуся без їжі й води. Життя в океані важке – з хвилями, які іноді досить великі, щоб перекинути човен, і бурями, і акулами. Тож відчувати голод і спрагу – це вже занадто!

Як кішка завжди знаходить дорогу додому?
Доктор Руперт Шелдрейк, біолог і письменник

Якщо йдеться про досить короткі відстані від місць, де кішка бувала раніше, – мабуть, вона просто згадує знайомі орієнтири, будівлі, дерева тощо. Це як ви добиралися б додому від знайомого місця. Та деякі кішки знаходять шлях додому, коли губляться на незнайомій території, за багато миль від дому, наприклад під час відпочинку на природі.

Собаки теж так можуть. Вони, здається, мають відчуття напрямку, яке допомагає їм знайти шлях назад із місць, де вони ніколи не були раніше, – у деяких випадках від сотень миль, як це показано у фільмі Діснея «Неймовірна подорож», який ґрунтується на реальній історії.

І це тільки верхівка айсберга.

Поштові голуби знаходять свої горища здалеку. Вони можуть прилетіти додому з відстані шестисот миль за один день. Вони не бачать своє житло, звичайно, але наукові дослідження показали, що вони пам’ятають повороти на шляху. Не все залежить навіть від положення сонця, тому що вони можуть летіти додому в хмарні дні теж, і навіть можуть літати вночі.

Магнітне поле Землі, здається, грає певну роль у здатності голубів до «самонаведення». Компас вказує на північ за допомогою магнітного поля, тож ви можете використати його, щоб сказати, у якому напрямку йдете. Але навіть якби голуб мав відчуття компаса, це не пояснює його здібностей повною мірою. Адже якщо, наприклад, скинути вас із парашутом у невідомому місці, але з компасом, ви зрозумієте, де північ, але не де розташований ваш будинок.

Тварини і птахи, які мігрують, досягають навіть більших успіхів у навігації. Британські зозулі мігрують до південної частини Африки, перетинаючи пустелю Сахара. Молоді зозулі залишаються в Британії, їх виховують птахи інших видів, і вони вже ніколи не зустрічаються зі своїми батьками. Проте через декілька тижнів після того, як старше покоління летить до Африки, молоді зозулі об’єднуються і знаходять свій шлях до вирію.

Знову ж, магнетизм, здається, грає певну роль у міграційній поведінці тварин, але це не вичерпне пояснення. Я думаю, що тварини пов’язані з полем їх будинку, яке діє як свого роду невидима гумка.

Коли голуб відлітає на сотні миль від будинку, він спочатку безладно крутиться, а потім стрімголов летить у вірному напрямку, ніби має якийсь потяг. Молоді зозулі успадковують це відчуття напряму від батьків, і, схоже, це спадкова колективна пам’ять виду. Але це тільки теорія. Ніхто не знає, як тварини знаходять шлях додому.

Що у Землі всередині?
Професор Іен Стюарт, геолог

Камінь. Понад шість тисяч кілометрів каменю! Це приблизно відстань від Парижа у Франції до Делі в Індії, хіба що їхати треба просто вниз до центру Землі.

Далеко внизу, біля внутрішнього ядра Землі, величезний тиск планети ззовні стискає багатий на метали камінь у тверде залізо. Якби ви могли потрапити туди, то знайшли б окремі кристали заліза – багато сотень метрів завдовжки.

Що далі, то тиск менший, але температура більша, ніж на поверхні Сонця, ці породи набувають форми розплавленого металу. Саме цей вихор бурхливого океану заліза – зовнішнє ядро Землі – генерує магнітне поле нашої планети і спричиняє постійні зсуви земної поверхні.

Уявіть собі велике варене яйце, у якому жовток лише частково затвердів – жовта рідина трохи схожа на рідку зовнішню оболонку ядра планети. Якщо ви тримаєте цей образ у голові, то білок з вареного яйця нагадує легкі кам’янисті матеріали, які формують основну масу планети.

Це так звана «мантія» Землі. Тут, на глибині багатьох сотень метрів, породи досить розігріті, щоб розплавитися, але інтенсивний тиск тримає їх у твердому або, принаймні, напівтвердому стані – як теплий пластилін.

Далі йде верхня мантія – тонка оболонка планети, тверда кора, товщина якої в середньому кілька десятків кілометрів.

Тільки в земній корі температура нарешті впаде нижче від 100 °C. Завдяки потокам жару, що постійно піднімаються з супергарячих надр, холодна жорстка оболонка Землі у багатьох місцях розколота знизу на величезні рухомі фрагменти.

Вони називаються літосферними плитами.

Там, де плити розходяться, тиск порід вивільняється, і матеріал мантії (застиглий