Читати книгу - "Лабіринт"

Алаїс підійшла до люстра й оглянула своє віддзеркалення. Звідти на неї дивилося маленьке серйозне личко у формі серця з розумними карими очима та блідими щоками — ні простакувате, ні вродливе. Алаїс припасувала комір своєї сукні так, як це робили інші дівчата, воліючи здаватися привабливішими. Можливо, їй варто пришити мереживо...

Різкий стук у двері порушив її думки.

«Нарешті», — промайнуло в голові.

— Я тут, — відповіла Алаїс.

Двері відчинилися. І посмішка зійшла з її лиця.

— Франсуа, що сталося?

— Начальник фортеці Пелетьє просить, аби ви прийшли, пані.

— О цій годині?

Франсуа незграбно переступав з ноги на ногу.

— Він чекає на вас у своїй кімнаті. Я гадаю, вам варто поквапитись, Алаїс.

Вона поглянула на нього, здивувавшись тому, що він назвав її просто на ймення. Досі він ніколи не припускався таких помилок.

— Щось сталося? — запитала вона хутко. — Тато почуває себе не дуже добре?

— Він надто... заклопотаний, пані, — завагався було Франсуа, — він би був радий, якби ви склали йому компанію.

Алаїс зітхнула:

— Здається, я не виходила нікуди цілісінький день.

— Пані! — ще раз звернувся до неї спантеличений служник.

— Не зважай, Франсуа. Просто сьогодні ввечері я не в гуморі. Звичайно, я піду, якщо мій батько бажає цього. Ходімо?

Із протилежного боку житлового крила у своїй кімнаті на ліжку сиділа Оріана з підібганими під себе ногами.

Її очі були напівзаплющені, неначе у кішки. Вона самовдоволено посміхалася, коли гребінець ковзав по її розпущених кучерях. Час від часу вона відчувала легкі дотики його кістяних зубців до шкіри голови, ніжні та гіпнотичні.

— Це вельми... заспокоює, — промовила вона.

За її спиною стояв чоловік. Він був до пояса оголений, його широкі дужі рамена ледве поблискували від крапельок поту.

— Заспокоює, пані? — перепитав він м’яко. — Це трохи не те, що я мав на увазі.

Вона відчувала його теплий подих на своїй шиї, коли він нахилився, щоб забрати пасмо з її обличчя і долучити його до волосся, розсипаного по спині.

— Ви надзвичайно гарні, — прошепотів чоловік.

Він став масажувати їй плечі та шию, спочатку злегка, потім сильніше. Оріана відкинула голову, коли його вправні руки почали вивчати обриси її щік, носа, підборіддя, неначе він намагався запам’ятати ці риси. Час від часу вони опускалися нижче, до м’якої, білої шкіри на шиї.

Оріана підняла одну з його рук та облизала кінчики пальців язиком. Він притягнув її до себе. Вона відчувала тепло та вагу його тіла, відчувала доказ того, наскільки він її жадав, притискаючись до неї. Він розвернув її до себе обличчям, забрав руку від її губ, потім повільно став цілувати.

Вона не звертала уваги на важкі кроки в коридорі, аж доки хтось не почав грюкати у двері.

— Оріано! — пролунав різкий роздратований голос. — Ти там?

— Це Жан, — пробурмотіла вона приглушено і радше розлючено, ніж налякано через те, що їх перервали. Вона розплющила очі.

— Мені здавалося, ти сказав, що він не повернеться до цього часу?

Чоловік подивився на двері.

— Я не знав, що він звільниться. Коли я покинув його, все виглядало так, ніби він ще довго буде зайнятий у віконта. Тут зачинено?

— Ну звичайно, — здивувалась Оріана.

— Як гадаєш, йому це здається дивним?

Оріана стенула плечима.

— Він знає, що краще не заходити без стуку. У будь-якому випадку тобі ліпше зникнути.

Вона вказала на маленький альков позаду гобелена, що висів на віддаленій від ліжка стіні.

— Не хвилюйся, — посміхнулась вона, помітивши вираз його обличчя. — Я швиденько його позбудуся.

— І як ти збираєшся це зробити?