Читати книгу - "Лабіринт"

Стілець рипнув, коли Пелетьє зіперся на його спинку. Саме на таке послання він і сподівався. Накази Харифа були чіткими. Він просив тільки про те, що Пелетьє колись поклявся зробити. А втім, було таке відчуття, неначе його душа покинула тіло, залишивши порожнечу.

Він свідомо дав слово зберігати Книги, але тоді він був дуже молодим. Зараз, на порозі старості, все виглядало набагато складніше: він розпочав нове життя в Каркассоні, у нього тепер інші обов’язки, інші люди, яких він любить та яким служить.

Тільки зараз він втямив наскільки був упевнений, що час відплати ніколи не настане, що йому ніколи в житті не доведеться обирати між вірністю та відповідальністю перед віконтом Тренкавелем і своїми обов’язками перед орденом.

Ніхто не може служити двом господарям однаковою мірою чесно. Якщо він зробить так, як наказує Хариф, то змушений буде покинути віконта саме тоді, коли він йому найбільше потрібен. З іншого боку, що довше він залишатиметься з Раймоном-Роже, то більше нехтуватиме обов’язки перед Noublesso.

Пелетьє перечитав листа, шукаючи в ньому розв’язання проблеми. Цього разу його увагу привернули деякі фрази: Твій брат чекає на тебе в Без’єрі.

Хариф міг мати на увазі лише Симеона. Але в Без’єрі! Пелетьє підніс келих до рота й випив, нічого не відчуваючи. Як дивно, що Симеон так ясно спав йому на думку сьогодні, хоча він не згадував про нього впродовж багатьох років.

Поворот долі? Збіг? Пелетьє не вірив ані в перше, ні в друге. Тоді як пояснити жах, який він відчув, коли Алаїс описала йому тіло забитого чоловіка, що плавало у водах Оду? Він не мав жодних підстав думати, що то Симеон, одначе чомусь був у цьому впевнений.

І ще ці слова: Твоя сестра в Каркассоні.

Спантеличений Пелетьє малював пальцем візерунки на запиленій поверхні столу. Він накреслив лабіринт.

Чи міг Хариф призначити охоронцем жінку? Невже вона весь цей час була в нього під носом, у Каркассоні? Він покрутив головою. Це неможливо!

Алаїс стояла біля свого вікна, чекаючи на повернення Ґільєма. Небо над Каркассоною було темно-блакитним, майже фіолетовим, і накривало всю землю м’якою габою. Сухий вечірній вітер з півночі, що звався серс, дув легенько з гір, шелестіння листя на деревах та комишу на берегах річки Од обіцяли принести разом з вітром і свіже повітря.

На будинках у Сен-Мігелі та Сен-Вінсені все ще виблискували промені світла. Вулиці Ціутата, викладені бруківкою, були досі жвавими, дехто вечеряв, інші розповідали історії та співали пісні про кохання, героїзм і втрати. За рогом головної площі все ще горіло вогнище в кузні.

Чекання. Постійне чекання.

Алаїс почистила зуби травами, щоб надати їм білизни, і для запаху прив’язала жмуток квіток люби-мене на шию. Кімната була сповнена солодких пахощів спаленої лаванди.

Нарада вже закінчилась, і Алаїс очікувала на прихід Ґільєма чи принаймні хоча б на записку від нього. Уривки розмов підіймалися вгору, неначе пасма диму. Вона поглянула на чоловіка своєї сестри Оріани, Жана Конгоса, який поспіхом перетинав двір. Алаїс нарахувала сім чи вісім рицарів з маєтку та їхніх зброєносців, що поспішали до кузні. Ще раніше вона помітила, як її батько розмовляв з маленьким хлопчиком, який крутився поблизу каплиці.

Але від Гільєма не було й знаку.

Алаїс розчаровано зітхнула: вона сидить у кімнаті просто так, ні заради чого. Вона повернулася лицем до кімнати, безцільно блукаючи нею, від столу до стільця і назад, її невтомні пальчики шукали, чим би зайнятися. Зупинившись перед своїм ткацьким верстатом, вона глянула на маленький гобелен, який ткала для пані Агнес. Заплутаний візерунок із диких тварин та птахів з великими пухнастими хвостами, що чіплялися за стіни палацу. Зазвичай, коли негода чи хатні клопоти тримали її вдома, Алаїс знаходила розраду в такій делікатній роботі. Натомість цього вечора вона не могла знайти собі місця і навіть не доторкнулася до голок, що лежали біля п’яльців, а також не розгорнула ниток, що їх подарував їй Саже. Ліки, які вона приготувала раніше з дудника та окіпника, були акуратно підписані й поставлені у рядок на дерев’яній поличці, захованій в найтемнішій та найхолоднішій частині кімнати. Вона почала роздивлятися дерев’яну дощечку, аж доки в неї не розболілися очі, а пальці не заціпеніли від тривалого прогладжування візерунку лабіринту. Чекання, чекання...

— Es totjorn lo meteis